Далі мова заходить про відомий рядок із другої частини «Фауста»: «Люблю, хто неможливого жада!» Ми обидва не пригадуємо, де саме там стоять ці зловісні слова, але згодні один з одним, що вони могли злетіти тільки з уст демонічної особи: це ж бо заклик до неврозу, що не має нічого спільного з реальними пориваннями (в рядку й мовиться не про поривання, а про жадання), і він передбачає упокорення перед нашими обмеженими можливостями.
— Я не вважаю Штіллера за виняток,— каже мій прокурор.— Чимало моїх знайомих, та й я сам, теж можуть бути прикладами таких перебільшених вимог до себе, хоч і зовсім іншими. Багато людей пізнають самих себе, але не багатьом щастить прийняти себе такими, як вони є. Скільки самопізнання кінчається тим, що людина прагне випередити інших і ще ймовірніше, ще докладніше змалювати свої слабощі, отже, кінчається кокетуванням! Але навіть правдивого самопізнання, такого, що мовчить і виявляється тільки в поведінці, не досить, воно лише перший, необхідний і дуже важкий крок, але його ще не досить. Самопізнання як довічна жура, як дотепні стосунки з тим, від чого ми давно вже відмовились, трапляється часто. Такі люди дуже приємні в товаристві, але що воно означає для них самих? Вони відкинули фальшиву роль, звісно, це вже щось важить, але ще не повертає їх до життя. Неправда, що з роками людина дедалі більше схильна прийняти себе такою, як вона є. Щоправда, старішій людині її давні мрії здаються сумнівними, їй легше сміятися над своїм юнацьким шанолюбством, їй уже той сміх менше коштує, не так болить; але це ще не означає, що вона приймає саму себе. З певного погляду, старішій людині навіть важче цього доконати. Щораз більше людей, на яких ми споглядаємо захоплено, виявляються молодші за нас, часу в нас лишається дедалі менше, нам щораз легше відмовлятися від чогось з огляду на почесну кар’єру, а ще легше для тих, хто взагалі ніякої кар’єри не зробив і тішиться облудністю навколишнього світу, вдовольняється тим, що він невизнаний геній... Щоб прийняти самого себе, треба величезної життєвої снаги... Вимога любити ближнього, як себе самого, випливає з цілком зрозумілої першооснови, що ти любиш себе, приймаєш себе таким, яким тебе створено. Та навіть як людина прийме сама себе, це ще не все! Бо поки я хотітиму переконати інших, що я — це я і ніхто інший, то весь час боятимусь, щоб мене з кимось не сплутали, і буду невільником того страху... Не маючи певності, що поза людським розумінням є якась абсолютна інстанція, що існує якась абсолютна реальність, я не можу собі уявити,— каже мій прокурор,— що нам коли-небудь пощастить стати вільними.
P. S.
Абсолютна інстанція? Абсолютна реальність? Чому він не каже «бог»? Мені здається, що він навмисне старанно уникає цього слова. Чи тільки переді мною?
P. S.
Усвідомлюючи, що я людина незначна, нікчемна, я завше сподіваюся, що вже через цю свою свідомість не можу бути нікчемний. Щиро казати, я сподіваюся перетворення, втечі. Я просто не готовий бути нікчемною людиною. Властиво, я лише сподіваюся, що бог (коли я допоможу йому) зробить з мене іншу індивідуальність, багатшу, глибшу, вартіснішу, вагомішу, і, мабуть, саме це заважає богові стати для мене чимось реальним, тим, що можна збагнути. Моя conditio sine qua non[41]: щоб він відмовився від мене, свого витвору.
Юліка й досі в Парижі.
Материна могила, як і всі могили в цій країні: кожна охайно обрамована гранітом, кожна трохи закоротка, аж боїшся наступити небіжчикові на ноги, між ними стежечки, посилані жорствою, по краях барвінок, а посередині череп’яний вазон, у ньому кілька зів’ялих айстр, за каменем іржава бляшанка поливати квіти. Але сьогодні йде дощ. Ми стоїмо разом під парасолем, дзигарі на башті б’ють третю годину. Надгробок швидше смішний — алегорична композиція, згусток каменярської майстерності. Подекуди над сірим Мангеттеном надгробків височать кипариси. Вільфрід питає:
— Як тобі подобається надгробок?
— Так собі,— кажу я...
Вільфрід належить до тих людей, що їм личить парасоль. Я зроду не мав парасоля, але тепер радий, що стою під ним. Це сільський цвинтар: пагорб, зарослий старими берестами, убога церковця з кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Ясної години звідси, мабуть, відкривається гарний, далекий краєвид на озеро й гори. Сьогодні все сіре, сльотливий осінній день. Над лісом навис туман. На чорний парасоль тихо крапає дощ. Ми стоїмо довго, обидва мовчазні, непорушні, як і годиться протестантам. Напис: «Тут спочиває в бозі...» На інших надгробках інші написи: «Спи спокійно» або якась туманна лірика. Надгробок з травертину, на жаль, виглянсуваний. Краплі з парасоля спадають на брунатне листя. В другому ряду є свіжа могила — глиняний горбик, а зверху вінки. Знову б’ють дзигарі. Холодно, мокро, сіро...
Потім ми заходимо до заїзду.
Вільфрід Штіллер — молодший за мене, тугий чоловік із засмаглим, обвітреним, гладеньким обличчям. Видно, що він багато буває надворі, на сонці. Чорний чуб у нього коротко підстрижений, як у селян або у військових. Він привіз мене сюди джипом, не своїм власним, а рільничої спілки. Вільфрід керує там городництвом... Звісно, ми розмовляємо про своїх матерів, а тим часом Вільфрід (на цвинтарі він утримувався) курить сигару по сигарі тієї марки, що курив комісар на митниці. Його мати, здається, була дуже сувора, а моя ні. Вільфрід розповідає, як колись залазив до льоху ласувати варенням і мати замкнула його там на цілий день, щоб більше не кортіло. І нічого: пересидів день у темному льоху й не заслаб. Я сміюся разом з ним — але то не моя мати. Вона зроду так не стала б виховувати мене. Його мати казала: «Не давай собі попусту, якщо хочеш стати справжнім хлопцем!» А моя: «Дайте ж хлопцеві спокій!» Моя мати була певна, що я вже якось зараджу собі в житті. Пригадую, раз я підслухав крізь шпарку на ключ, як мати переповідала цілому товариству мої дотепи і, видко, дуже мудрі вислови за останній тиждень, що всім вельми сподобалися. Вільфрід такого ніколи не зазнав. Його мати журилася, що з нього нічого путнього не вийде: цей здоровий, трохи грубуватий, наче сухий, а проте дуже сердечний чоловік, що сидить напроти мене біля лакованого столика й димить сигарою, сам признається, що не мав ніяких здібностей, навіть не вчився грати на роялі. А моя мати, я знаю, заощаджувала на прибиральницях і прасувальницях, сама прибирала й прасувала, аби мати змогу щомісяця заплатити за мою науку гри на флейті: я ж бо був обдарований. І обидва вони були смішні! Вільфрід оповідає, що його мати, звісно, така сама поважна, як і моя, дуже любила сиру печінку, куди дужче за солодощі; але ж не можна було на іменини чи на яке свято подарувати їй пакуночок сирої печінки; отже, вона сама мусила добувати собі ті ласощі. І добувала! Раз, коли футбольний м’яч залетів у кущі й Вільфрід кинувся його шукати, то наткнувся у відлюдному куточку в парку на свою матір, що їла сиру печінку; вона, сердешна, перелякалася до смерті, а тоді незграбно почала переконувати Вільфріда, аж той нарешті повірив, що то було все що завгодно, тільки не сира печінка. Таке могло статися і з моєю матір’ю, тож ми обидва сміємося. Далі він знову змальовує матір, зовсім мені не відому, розважну й непідкупну жінку, що їй не можна було викидати ніяких коників, практичну жінку, яка дуже рано почала його навчати, що він ніколи не одружиться з пристойною дівчиною, коли не матиме доброго заробітку. Моя мати була зовсім не така. Вона любила, коли я викидав їй якісь коники, а за прийдешнє була спокійна, бо покладалася на мої внутрішні вартості, була переконана, що я зможу одружитися з ким тільки захочу, з кожною жінкою, крім самої неї, що мене малим дуже засмучувало. Мою матір турбувало тільки, чи жінка; яку я приведу, справді буде гідна мене. Якось, пам’ятаю, я, випльовуючи кісточки з вишень, спробував поцілити ними в нашого старенького сусіду, що читав газету в своєму садку; мою матір так обурило його нечуване звинувачення, що я не признався до вини, аби не компрометувати її перед старим. Ми завше трималися разом, казав мій вітчим, як реп’яхи. Вільфрідові він був рідний батько. І моя мати, я знаю, ніколи не плакала б перед учителями; вона б усе заперечувала або чекала б від них хоч якоїсь поблажливості. Я був тендітна дитина. Коди моя мати бозна-як платила за мене штраф, я приносив їй цілий оберемок пролісків; аж тоді вона плакала. А його мати не чекала від нього пролісків, зате вимагала, щоб він сам перепросив учителя. Чудно, які бувають неоднакові матері!..