— Сідайте, будь ласка, панове!
За хвилю я помічаю, що один із них вважає себе за мого благодійника, бо він не подав до суду на зниклого Штіллера за несплату комірного, хоч мав цілковите право; здається, моє збентеження вдовольняє його — воно потрактоване, яко вдячність. Взагалі ж усі вони гарні люди, хоч на цій зустрічі, зібрані разом, чого в звичайних умовах, мабуть, ніколи б не сталося, нагадують товариство в крематорії; крім зв’язку зі зниклим Штіллером, що в кожного з них має свою причину, їх, властиво, нічого між собою не єднає. Певне, кожен чув щось про іншого від Штіллера, якого їм тепер вочевидь бракує. Звісно, краще знайомитися поодинці. Виявляється, один із них за цей час став професором, мудра голова. Мабуть, він не раз мав клопіт із зниклим Штіллером через його темперамент, невиразний напрям думок і плутаний радикалізм. І прийшов він просто, щоб показати свою вірність, цей молодий професор, що напевне має інших приятелів. З його обережності й делікатності видно, який вразливий був зниклий Штіллер, і справді, навіть я почуваюся наче підлеглим, усвідомлюю, як я мало знаю, проймаюся боязкою повагою і впадаю в такий тон, що безсумнівно, має нагадувати йому зниклого приятеля. Професор не хоче того тону і тієї мовчазної боязкої поваги, але, здається, він до такого звик, і що дивніше я поводжуся, то впевненіше він добачає в мені зниклого Штіллера. Той Штіллер часто дивував його, і все ж професор лишився йому вірний, радше з шляхетності, аніж тому, що потребує його приязні, бо приятелювати зі Штіллером — тяжка справа. Чому це мені стає сумно? Справді, це все люди, що з ними приємно було б приятелювати. Чому ж таке неможливе? До речі, вони зовсім не згодні між собою, ким був Штіллер, а все ж поводяться так, наче мають мене за ту саму особу. Життєрадісний митець, графік, змальовує вже свято, що має відбутися, коли мене звільнять. П’ятий гість, складальник за фахом,— здається, комуніст. Решту чотирьох він має за безнадійних реакціонерів і, як видно з його погляду, ставить мені на карб таких приятелів; найбільше сердить його приязний тон власника будинку, що зворушено змальовує Штіллерову майстерню, схожу на заснуле царство. Поки вони так говорять, я міркую собі, якою мав би бути людиною, щоб хоч у загальних рисах відповідати спогадам і сподіванкам п’ятьох моїх гостей,— мабуть, істотою з п’ятьма головами, до того ж кожен із них відтяв би решту чотири, як неправдиві й непотрібні, щоб відтворити сутого Штіллера. Я помічаю, що актор став католиком і дивиться на складальника-комуніста з певною повагою й розумінням: йому не важко збагнути складальникові погляди, бо вони схожі на його власний авантурний світогляд з ранньої молодості. Крім комуніста, очевидно, жаден з них не лишився такий, як був. Молодий професор запевняє мене, що хоч він, як і раніше, понад усе шанує класику, проте не вважає сучасне мистецтво виключно за розпад, а графік, очевидно, навернутий поважними успіхами на правдиву дорогу, переміг песимізм у царині культури й наголошує на високому рівні швейцарської графіки; йому, щиро казати, не треба ні комунізму, ні католицизму, щоб знайти своє призначення в цьому світі. Натомість власник майстерні, за фахом антиквар, як ніколи, тримається традиції: що вона локальніша, то краща; він не має нічого проти європейського оборонного товариства, боронь боже, але саме тому антиквар має важливе завдання: плекати всілякі різниці, наприклад, різницю між громадянином Базеля й Цюріха. Бо що ж іще повинні боронити з’єднані європейські армії, як не привілей відрізнятися один від одного на найменшій відстані? Як я вже казав, усі вони дуже приємні люди. Згодом я питаю себе, чому, властиво, не почуваюсь їхнім приятелем. Я образив їх, нічого не сказавши. Моя камера стає дедалі самітніша після кожних відвідин.
Снилась Юліка, знову майже так само: сидить у якійсь кав’ярні на бульварі серед юрми людей і намагається написати мені, гризе олівця, як заклопотана школярка; я хочу підійти до неї, але троє чужих солдатів (німецьких) ув’язнюють мене. Я знаю, що Юліка мене зрадила. Ми ззираємося. Чоловіки,, в касках тягнуть мене далі, я хочу проклясти Юліку, а її німий погляд благає, щоб я не вірив тому, що вона написала, її змушено, я її змусив. Я питаю солдатів, чи мене розстріляють, і вони регочуть. Один каже: «Ні, тепер ми розпинаємо». Після переляку я опиняюся в таборі. Мусимо пришпилювати кнопками фотокартки на деревах, оце й є те, що вони звуть «розпинати», не більше. Я «розпинаю» Юліку — знімок балерини...
Важко не стомитися світом, його більшістю, його перевагою, яку я мушу визнати. Важко самому, без свідків, знати, що ти довідався за свої самітні години, важко носити в собі знання, що їх ти негоден ані довести, ані навіть висловити. Я знаю, що я не зниклий Штіллер. І ніколи ним не був. Присягаюся, хоч і не знаю, хто я насправді. Може, я ніхто. І якби вони могли мені навіть показати чорне на білому, що з усіх людей на світі, записаних до метричних книг, нині бракує тільки одного, а саме Штіллера, і коли я відмовляюся ним бути, то мене взагалі немає на світі, я все одно відмовлявся б і далі. Чому вони не лишать мене в спокої? Я знаю, моя поведінка смішна, а становище моє важко витримати. Але я не той чоловік, що його вони шукають, і цієї впевненості, єдиної, що в мене є, я не зречуся.
Юліка й досі в Парижі.
Неправда: як казати щиро, я не можу бути сам, жадної години в житті я не міг бути сам! І знову ж таки, як казати щиро, здебільшого зі мною була жінка. Спочатку — моя люба, ласкава мати. Я заледве здав на атестат зрілості й радів за неї — тепер вітчим не зможе їй сказати: «Ну от, маєш свого укоханого синочка!» Потім я з казенним вовняним коцом під пахвою пішов відбувати вітчизняну кару й просидів майже ціле літо в казармі, але не був сам, бо турбувався за матір: моя служба здавалася їй чимось жахливим. На кожний поклик пам’яті зринає безліч годин, більше, аніж їх може вмістити пересічне людське життя, годин, що їх я мав за самітні,— вечори в готельних покоях з галасом на чужих вулицях чи з вікнами на подвір’я, ночі десь на вокзалах, весняні дні в міському парку, повному дитячих візочків і чужої мови, тоді знову обідні години в тій самій їдальні, прогулянки дощової пори в лісі, в глибокій певності, що вже ніколи не поговориш із людиною, на яку так палко чекаєш, усілякі прощання, чемні, й квапливі, й щирі, але також і жалісні, з плачем, відтягнені до останньої хвилини, боягузливі; незчисленні години, як уже сказано, а все ж я ніколи не був сам, жадної години. Завше я знаходив якусь внутрішню раду, приємний чи болючий спогад, жваву розмову з невидимою людиною, що здебільшого не існувала, але я собі її вигадував, щоб не бути самому, чи надію на якусь чудову зустріч за першим або за другим рогом вулиці. Хіба це самота? Може, я був сам, як ще тільки входив у своє мистецтво, майже вмів бути сам у правдивому значенні цього слова, сподіваючись виявити себе в глині чи в гіпсі; однак ця надія тривала недовго, з’явилося шанолюбство, радощі сподіваної слави й тривога, що тебе не оцінять. Цілими місяцями через глину, шанолюбство і гіпс я не бачив живої душі, поглинутий своїм мистецтвом, що ніколи не стало справдешнім, захований у чотирьох стінах своєї майстерні, без радіо, як середньовічний пустельник, мовчазний, як весляр, прикутий до галери, схимник у ставленні до дівчат, але тільки до них; зате радісний, мов той гномик із казки, на думку, що ніхто ще не вгадав моєї геніальності, і працьовитий, як віл під батогом, під батогом свого шанолюбства; отже, я не був сам. Не був я сам і коло порона на Тахо; я знав, що, як мене вб’ють, Аня не помре з горя й не піде в черниці, а й далі доглядатиме живих, даватиме кохати себе, але часом згадає й мене. Та коли мене потім ніхто не вбив, коли мені тільки зв’язали моїм же власним паском руки й ноги і кинули в кущі дроку, я теж не був сам; я мав сором перед Анею, думав, що помру від спраги, й не побачу Ані, кричав, поки міг, а тоді вже не кричав, але, мліючи, я мав Аню, мав пекучий сором перед нею. І не був сам, коли повертався додому, хоч уже передчував, що там мене зустрінуть, як чужого; вдень на дорогах, уночі на французьких вокзалах я виправдувався перед Анею, соромився, обурювався на неї, збирав проти неї докази; я не був сам. А потім, далеко від неї, я розповідав свій іспанський анекдот, і знайомі, хто менше, хто більше, вірили мені, але я знав, що тільки Аня знає правду, отже, теж не був сам. Смішно, але правда: завше коло мене була жінка, що завдяки їй я міг себе обдурювати. Я мав приятелів-чоловіків, не багатьох, щоправда; то була приязнь, але не омана, буцімто серед них ти не сам. Часто я згадував далеких приятелів, цікавився, що вони думають, радий був посперечатися з ними чи журився, як заходила сварка; але в тяжку годину, тоді, коли я не здатен був лишатися сам, завше з’являлася жінка, згадка про неї, надія, що жінка визволить мене з тієї самоти. Чому я не міг бути сам, чого мене покарано нудити світом із тією балериною, з тією морською твариною, аж поки врешті довелося ще й одружитися з нею? Певне ж, почав я, бо завше виявляв залізну волю там, де не треба було. Щонайменше тисячу й одну ніч я хапався за голову й засинав; навіть у подружжі я не міг бути сам. Я кинув її напризволяще, вона принижувала мене, а я її, але ніколи я не був сам. І не був сам у трюмі італійського судна як безквитковий пасажир, подорожній без паперів, що тікав до Америки. Тільки підкуплений кочегар знав, що я сиджу десь поміж бочками: там було темно, чимось смерділо й стояла така задуха, що з мене ( і з кожного на моєму місці) піт лився дзюрками; я добре розумів, що прекрасна Юліка бридилася б моїм потом, а отже, знову не був сам. А то могла бути найкраща нагода в моєму житті лишитися самому, нагода провести наодинці нескаламучених вісімнадцять днів і вісімнадцять ночей на здебільшого спокійному морі. Навіть не можу нарікати на морську хворобу. Тільки єдиний раз, здається, як ми поминули Гібралтар, я виблював, бо кілька годин нашим судном кидало на всі боки, але потім знову все затихло. І як же я скористався своєю нагодою, великою, як Атлантичний океан? Я запалив цигарку і, як спалахнула запальничка, відчитав напис на поближній бочці: «Chianti Italian Wine Imported»[42], потім знову запала тупа темрява з кількома маленькими шпарками світла між дошками і шурхотом корабельного гвинта піді мною, що не стихав ні вдень ні вночі. Можна було збожеволіти, і коли я не збожеволів, то тільки тому, що в уяві бачив Юліку на давоській веранді в стилі початку двадцятого століття й доказував їй те, що ще не сказав. Я тішився, що більше вже не побачу її, і там, у трюмі, то була моя єдина втіха. Чи був я сам? Щоразу, прокидаючись із довгого сну, я лякався, що смердючий корабель знову вертається до Європи, однак це не міняло моєї постанови ніколи більше не бачити прекрасної Юліки. Варто було мені згадати (між тими смердючими бочками я здебільшого сидів, бо ходячи натикався в темряві на линви й ланцюги) листа, що його вона прислала після того, як я її вбив на веранді, тільки перше речення з нього: «Немає, мабуть, сенсу повертатися до розмови з минулого тижня» і т. д., тільки перше речення, і я не пошкодував би ні за чим, навіть якби за мить наше судно наскочило на мілину і враз потонуло. Досить було згадати тільки Фокслії Або злощасну засмажку, що її та жінка ніколи не хотіла зварити, і сотні інших дрібниць, одні за одних сміховинніші. Але вісімнадцяти днів і дев’ятнадцяти ночей поспіль у темряві, де між просмоленими дошками весь час щось капало, безліку крапель-хвилин не вистачило, щоб убгати бодай у швидку стенограму думок порожнечу між мною і тією жінкою; я знову спотикався й стукався об іржаві штаби, знову сідав на сувої линв і злизував теплу кров із своїх рук, брудний від давнього й нового поту, невмиваний з Генуї, ніким не бачений, сліпий, мов кріт, оглухлий від шурхоту корабельного гвинта; і не минало жадної години — хіба як я спав,— щоб я не знаходив нового закиду тендітній жінці в Давосі, і ніхто не чув моїх найголосніших прокльонів, але самотній я не був. Нарешті в Бруклінському порту корабельний гвинт замовк; калатало тільки моє серце. Спершу вивантажили передній трюм. Аж через десять годин з’явився врешті мій кочегар із доброю порадою: посидіти в сховку ще два чи три дні, бо саме застрайкували докери. Минуло п’ять днів і, звісно, п’ять ночей, поки я почув-таки умовний посвист свого чесного кочегара; але я й доти не впорався з порожнечею, що постала між тією жінкою і мною. Треба було сходити на берег. Чи був я сам у Нью-Йорку? Я пробирався крізь мурашиний тлум на Таймс-сквер, цілими тижнями бачив насамперед телефонні будки, але поклав собі не телефонувати Сибілі. І не потелефонував, але сів у автобус і подався на захід, байдуже куди. Всяке мені випадало: нудне й цікаве, відразне й чудове. Я бачив прерії, різниці в Чікаго, мормонів, індіян, найбільші в світі мідяні копальні, найбільший у світі висячий міст, розмовляв із чужими людьми в молочному барі, місяць працював у Детройті, закохався в дочку одного консервативного сенатора, що мала власний кадилак, ми купалися в озері Мічіган, а потім я подався далі, бачив лісові пожежі, бейсбол, захід сонця на Тихому океані й летючу рибу; грошей я майже ніколи не мав, але посвистував з радощів, що я так далеко від Давоса й не дуже близько від Ріверсайд-драйв, від Нью-Йорка; я тоді міг бути сам, немов опинився на Місяці. Жінки віталися зі мною: «Привіт!», і я відповідав їм: «Привіт!» Після півночі я слухав останні вісті, щоб не чути тиші, бо серед тиші я не був сам, отже, волів слухати завше надійних дикторів, що рекламували найкраще мило, найкращу марку віскі, найкращу їжу собакам, а впереміж із рекламою лунала симфонічна музика чи принаймні сюїта з «Лускунчика» Чайковського: щоб я не був такий самітний. І хоч не було коло мене моєї тендітної балерини, зате була Little Grey, тендітна кішка, бестія, що весь час вистрибувала на підвіконня, хоч була мені як сіль в оці. Чи я ще ніде не писав про неї в цьому стосі паперу? Одного вечора я взяв і замкнув її до холодника, тоді спробував засвистіти, заснути, та дарма; через кілька годин я витяг її звідти, знаючи, що якби вона здохла, то я мав би великий клопіт, і коли вона по якомусь часі трохи розплющила очі, я був зворушений до сліз, що вона не заподіяла мені прикрості своєю смертю. Я доглядав її, аж поки вона знову почала муркотіти й тертися об мої штани. Принаймні вона жила, хоч і з переможною міною, але й далі була мені як сіль в оці. Потім, коли вона почала зловживати моїм нечистим сумлінням, я знову викинув її надвір — щоправда, ніч була не холодна. Вона нявчала, задерши хвоста. Я зачинив вікно, потім усі вікна, та вона вистрибнула на підвіконня і все нявчала, ніби я й справді вбивав її. Якийсь час я вдавав, немов нічого не бачу й не чую її нявкоту, що ним вона оскаржувала мене перед сусідами (насамперед перед мулаткою Флоренс). Нарешті крикнув: «Годі!», відчинив вікно, схопив її за карк і шпурнув клубком, дарма що вона пручалася, якомога далі в садок. Як усі коти, вона впала на лапи. І, на мій подив, відразу замовкла, навіть не вистрибнула на підвіконня, як я сподівався. Ну добре, вона лишила мене самого, але ж я знав, що кожної миті вона може стрибнути на підвіконня; отже, я не був сам.