Спочатку він оселився в невеличкому пансіоні над Женевським озером разом зі своєю дружиною, що вирішила вернутися до нього. Очевидно, обоє вони погано собі уявляли, як у них складеться далі спільне життя. Я теж напружено чекав, що в них вийде. На нашій невеличкій простій дачі у Форші, яку, одначе, можна було опалювати, Штіллер не захотів оселитися, мовляв, вона «до біса близько від Цюріха». На щастя, родинне місто дало йому, хоч і після палких суперечок у самій комісії, заохочувальну субсидію на суму дві тисячі франків; це означало, що подружжя все-таки мало кошти на два або й на три місяці. Тими грішми і сподіванкою на якесь подальше чудо вони й жили в Теріте над Женевським озером. Однак ми не могли собі уявити Штіллера в тому містечку. Наскільки ми пам’ятали, там були самі готелі, тенісні майданчики, линвові дороги й будиночки з баштицями та садовими гномиками; але гарні стосунки могли там прикрасити їм життя. Їхня цілковита мовчанка, навіть під час різдвяних свят, почала нас турбувати. Нарешті в першому листі, що починався звертанням: «Дорогий приятелю і прокуроре!», Штіллер попросив позичити йому електричну каструльку; була зима, і, крім гарячого сніданку, що входив у платню за помешкання, вони їли в своїй кімнатці тільки сухий харч. В тому короткому листі Штіллер дякував «за все» з тривожною покорою. Ми тоді боялися за них: може, й затишна, але чужа готельна кімнатка на майже безлюдному курорті здавалася нам найневдалішими лаштунками нової зустрічі цього подружжя. Нарешті на початку лютого ми з дружиною вирушили на кінець тижня до Теріте й знайшли їх обох засмаглих на сонці, у справді затишній, вузенькій, зате з балкончиком, готельній кімнатці; їхні поскладані одна на одну валізи робили кімнатку ще вужчою, зате ще просторішим здавалося Женевське озеро за вікном. Штіллер був веселий, аж надто веселий; він узяв свою дружину під руку й відрекомендувався: «Подружжя швейцарських внутрішніх емігрантів». Ми нічого не питали про їхні плани на майбутнє. Унизу в їдальні ми всі не виходили за межі досить-таки силуваної розмови; зала була майже порожня, настрій ніби інтимний, а проте Штіллер та його дружина почувалися якось ніяково, наче ніколи ще не їли на білому обрусі. Крім нас, там було мало людей: якийсь спорохнілий англієць, що вже не володів як слід руками і доглядачці доводилось нарізати йому м’ясо, французький маркіз, що їв юшку, тримаючи перед собою розгорнену книжку, самі чужоземці, і все самотні, за винятком пари закоханих із Німеччини, в яких обручки, я відразу завважив, були не з того самого золота,— двох щасливих людей, примітних своєю соромливістю. Коли молодий кельнер, швейцарський німець, озвався до них по-французькому, вони й геть почервоніли. В кожному разі, ми не могли зрозуміти, чому Штіллер та його дружина були такі залякані. На жаль, цілу суботу йшов дощ. Гуляти не можна було, а Штіллер і його дружина боялися порожнього холу. Тож ми майже цілий день просиділи в їхній кімнатці між валізами. Я вже не пригадую, про що саме ми розмовляли, залишилося тільки загальне враження від тієї гостини. Штіллерова дружина, елегантна навіть у зношеному вбранні, майже весь час ходила з кутка в куток, казала хіба що яке слово, тільки слухала нашу розмову і безперервно курила. Вони справляли на нас таке враження, як росіяни в Парижі чи, казала моя дружина, як німецькі євреї в Нью-Йорку: ніщо їм тут не пасувало. Пані Юліка і моя дружина бачилися вперше і, крім кількох фраз задля ввічливості, майже не розмовляли одна з одною. Штіллер часто пробував рятувати становище гумором. Усе те разом було гнітюче: нескінченно довге надвечір’я з дощем за вікнами, чай, повна кімната диму. Властиво, то було розчарування — мабуть, обопільне. Не важко було помітити, що гроші в них кінчаються. Знайти роботу, яка хоч трохи відповідала б їхньому фахові, що не мав великого попиту, майже не було надії. Про повернення до паризької балетної школи, що,, до речі, належала не пані Юліці, а мсьє Дмитричеві, теж, мабуть, шкода було й говорити. Штіллер сміявся з тієї цілковитої безвиході. Пані Юліка стояла біля каструльки, засунувши гарні руки в кишені, чекала, поки закипить окріп, і курила, а Штіллер сидів на валізі, обхопивши руками коліна; відчувалося, що десь так вони живуть і як залишаються вдвох — по-приятельському, але розмовляючи мало, двоє зв’язаних докупи Людей, розважних настільки, щоб зносити одне одного. Штіллер просив книжок.
Вони довго не давали про себе звістки, Я теж не знав, що писати, а надто після нашої гостини. Намірявся написати, та й добре було б підтримати їх, але мені не спадали на думку потрібні слова. Послав їм велику пачку книжок, і серед них том К’єркегора, проте відповіді не отримав. Кілька місяців здавалося, що подружжя Штіллерів немає на світі. Принаймні ми вважали, що адреса їхня змінилася. Коли ми не можемо уявити собі життя якихось людей, то мало думаємо про них, навіть якщо вирішимо, що вони потребують нас. Я вже й гадку закинув про листування з ними; дружина ж моя з іншої причини, цілком слушної, вважала, що не може їм написати.
Коли це десь через півроку, пізнього літа, прийшов бадьорий лист, у якому Штіллер повідомляв: «Винагороджені від бога за всі місяці попереднього ув’язнення, ми щойно знайшли, найняли й посіли вимріяний дім, une ferme vaudoise![43]» Ми полегшено відітхнули. Вирішили, що їм несподівано пощастило. Неймовірно низька платня наводила на думку про таку саму неймовірну занедбаність, та наш приятель вихваляв понад усе свою ferme vaudoise. В кожному разі, здавалося, що він справді щасливий. Ми собі уявляли затишну хатку, колишню господу вадського селянина, може, навіть виноградаря, Штіллер сам не знав; до того ж виноградник на узгір’ї, давильня, така старезна, що мимоволі викликала пошану, простора світла клуня, що якраз годилася на майстерню, а ще алея з великими платанами, що надавала всьому дворищу враження панського. В якомусь листі то були вже не платани, а берести. В подальших листах клуня взагалі згубилася. Зате виринули інші радощі, зненацька Штіллер згадав, що на подвір’ї є старий колодязь, і намалював нам його куте цямриння, що там є вулики і грядка з трояндами. Все те він описував любовно й добродушно, як трохи занедбане, трохи поіржавіле, струхлявіле й геть заросле темним плющем. Нам довелося неабияк напружувати свою уяву, а надто що ми добре знаємо околиці Гліона. Думалося, що наш щасливий приятель трохи перебільшував. Його власноручний малюнок показував стрімкий дах під черепицею зі скісним гребенем, що їх часто можна здибати у Вадському кантоні, навколо — рівнину, зарослу садком, а за нею — Савойські Альпи; алеї з вісімдесятьма берестами не було. Моя дружина дозволила собі запитати про неї. Осібний малюнок, такий гарний, що ми Почепили його в передпокої, зображав внутрішній вигляд помешкання з великою селянською грубою і Юлікою, що вклякнула коло неї, розпалюючи дрова; на берегах малюнка дописано щире запрошення на грінки з сиром.
«Коли приїдете? — починався сливе кожний лист, а наприкінці Штіллер щоразу дописував: — Не забудь тільки, що машиною сюди доїхати не можна. Ніхто тобі не покаже дороги. Залиш її в Монтре. А я вийду тобі назустріч, бо сам ти ніколи не знайдеш моєї ferme vaudoise!»
Надійшла зима, а ми так і не побачилися зі Штіллером. Він не мав ані грошей приїхати до Цюріха, ані бажання, хоч би ми його й запросили. Минула й весна, а ми — нині мені аж самому дивно — й досі не зустрілися. Штіллер писав до нас частенько і в своїх листах згадував не раз про Юліку. Ми знали, що якийсь час вона працювала в продуктовій крамниці. Але про основне, про їхнє подружнє життя, він ніколи навіть не натякав. Натомість на двох-трьох сторінках змальовував захід сонця. Властиво, він мовчав; кожний його лист я сприймав, як витягнену з моря пляшку, що повідомляє тільки про місце, де її вкинуто, але не мав ніякого права порушувати його мовчанку, як під час допиту, відвертими чи підступними питаннями або провокаційним тлумаченням його слів. Він намагався писати дотепно.