Тут Фріш торкається проблеми підтексту, тієї «таємниці» мистецтва, яка і справді ще не розгадана, та й навряд чи буде колись розгадана до кінця. Бо, звертаючись до неї, ми неминуче наразимося на перепону таких «непередаваних» понять, як «геній», «талант», «інтуїція». Адже навіть самовпевнена кібернетика зупиняється перед деякими аспектами психології людини. І задовольняється тим, що зараховує її на цій підставі до «надскладних систем»...
Штіллерові, як ми пам’ятаємо, важко розповідати про своє життя. Легше просто брехати, для відпочинку. Він і бреше, коли, наприклад, розповідає наглядачеві Кнобелю про свої гангстерські, ковбойські чи любовні пригоди. Бреше не тільки для відпочинку, а й тому, що Кнобель саме таке хоче послухати. А йому — Байтові — байдуже, яка в нього вийде біографія. Однаково ніякої іншої нема. Герой і справді працює тут, як скульптор різцем: вилучає зайве, передаване, пусте, залишає непереданим «потаємне».
Проте з цією брехнею виходить, як із «Старим завітом» або з «Іліадою». Спершу здається, ніби все тут — міфи. А потім з’ясовується, що в їхній основі чимало точних «історичних відомостей», звичайно, фантастично прикрашених, переосмислених у символи. Директор Шміц, якого Байт нібито вбив «у джунглях Ямайки», раптом постає перед прокурором. Його «вбивство» — лише вивернуте Штіллерове безсилля перед промисловими гангстерами, до яких «не підступитися у правовій державі».
І мулатка була, тільки, звичайно, ніхто не рятував її з вогню, не стріляв з пістолета в її коханця-негра і не кохався з нею на безлюдному океанському березі. Все це, як і Байтові ковбойські пригоди,— своєрідна матеріалізація невгамовних Штіллерових мрій про «нестримність», такий собі уявний реванш за принизливий комплекс неповноцінності.
У вигадках героя прозирає й інший ряд метафоричного. Хіба вигадана для Кнобеля історія Байтового сімейного пекла, що завершилася, як і годиться, убивством дружини, не є алегоричний зліпок із взаємин Юліки і Штіллера? Адже той навіть уві сні бачив, нібито душить Юліку! А хіба сама Юліка, точнісінько як дружина аптекаря Ізидора, не запитала Штіллера, що саме повернувся, де він так довго пропадав?
Все це — містифікована реальність, яка стає справжньою після того, як різець скульптора зняв зайве. Чи, може, точніше — це крихти золота, що лишилися після промивання руди? Бо Штіллерові вигадки на вільну тему часом кидають дуже яскраве світло і на нього самого, і на його оточення. Хоч як це дивно, вони навіть дещо упорядковують.
«Наша свідомість,— пише Фріш у «Щоденнику»,— ніби призма, що відбиває і розкладає наше життя на окремі епізоди, і сон ніби інша лінза, що повертає йому первісну цілісність. Сон і мистецтво, яке тут намагається його наслідувати...»
Це не слід розуміти дослівно. Скажімо, як пропаганду «сновидного», пророчного мистецтва в дусі Кафки. Раціональний аналітик Фріш, для якого не існує творчості поза тенденцією, поза ідеологією та моральним обов’язком, одне слово, Фріш — письменник брехтівської школи, далекий від міфотворчості Кафки.
Сон для нього — лише певна аналогія на шляху шукань художнього синтезу. Ми пам’ятаємо, що фрагментарність (хоч вона і здається Фрішеві в найвищій мірі сучасною) бентежить його, викликає побоювання. Приймаючи фрагментарність як зовнішнє, він не від того, щоб подолати її в самому собі. Один із шляхів такого подолання — притча, скажімо, притча Про Ізидора або Ріпа ван Вінкля. Це і будь-яке інше алегоричне перетворення основної проблематики роману, проблематики, що розкладається в реальних його горизонтах на частини. Притча, метафора стають для Фріша фокусом, що концентрує розсіяні промені.
А втім, у Фріша це не єдиний засіб створення цілісності, ба навіть не головний. Адже є ще Штіллер, навколо якого все в цьому романі обертається. Штіллер є і головний герой, і оповідач. Навіть там, де розповідь, здавалося б, звертає вбік (наприклад, коли Штіллера надовго закривають собою Рольф і Сибіла), все кінець кінцем повертається до нього. Бо все сходиться в ньому і з нього виходить, хоч і не підпорядковується йому одному, не пригнічується ним тиранічно. Штіллер не перешкоджає вільному розвиткові роману. Бо він не тільки індивід, що помиляється й шукає, він — і проблема: людина, яка хоче зрозуміти свої стосунки зі світом. І читачеві відкривається суспільство — те, у якому живе Макс Фріш, відкривається в своїй наготі, безперспективності, трагізмі, але й разом з людськими сподіваннями тих, хто в ньому живе.
Д. Затонський
