— Гаразд, — спідлоба зиркнув на нього Черниш, — зрозумів правильно: ви пропонуєте мені взяти участь у компанії проти Некрича?
— Ні, — заперечив Салій, — в усуненні його з директорської посади. Ніхто не може перекреслити Некричеві наукові здобутки. Проте в умовах перебудови Некрич не зміг вчасно зорієнтуватися, стоїть на старих позиціях, про це свідчить і його остання наукова робота.
— І ви вчасно просигналізували про це в республіканській пресі…
— Натякаєте на непорядність? Але хіба я схожий на сигналізатора? Невже не маю права на власну думку, на виступ з відкритим забралом?
— Не треба… — поморщився Арсен. — Ви ж, Володимире Борисовичу, не вірите зараз самому собі.
— Хочеш сказати: усі засоби гарні, й Салій не гребує нічим?
— Гадаю, це не тільки моя думка.
— Меншості! — з торжеством заперечив Салій. — Більшість підтримує мене.
— Бо більшість у нашому інституті, на жаль, складають посередності.— Арсен побачив заперечливий Саліїв жест і вів далі з притиском: — Зараз ви скажете, що здоровий радянський колектив не може складатися з посередностей, що навіть постановка такого питання суперечить сутності нашого суспільства. Але залиште все це для зборів. Там вас охоче підтримають. Більше того, саме завдяки цьому ви весь час і лишаєтеся на поверхні.
— Ну, пішло-поїхало… — Махнув рукою Салій. — Сам знаю, на кого орієнтуватись і хто мене підтримає.
— Гаразд. Уявімо, вам удасться скинути Некрича і очолити інститут. Чи довго втримаєтесь? Адже доведеться платити по векселях. Розраховуватися з тими ж павлюками та рапаками. Заплющувати очі на бездарність, роздавати їм посади. І через рік — два все стане ясно, може, й раніше. Бо темпи тепер зовсім інші.
Салій хитро примружився.
— Згоден: павлюки та іже з ними — баласт. Але ж існують також черниші та іже з ними…
— Саме тому й почали цю розмову?
— Підкреслюю: відверту…
— Хочете купити?
— Прямолінійності вам не позичати.
— На що не я можу розраховувати?
Салій знову заховав очі, задоволено потер руки й посміхнувся благодушно.
— Нарешті ми дійшли до суті. Отож, с-старик, маєш рацію. Але ж Павлюка доведеться потерпіти, навіть кинути йому якусь кістку, зовсім маленьку, та він однаково облизуватиметься. Потім я його все одно звільню, але ж потім, коли ми з тобою, с-старик, утвердимося.
— Коли станете академіком і лауреатом? Чи мітите навіть у депутати?
— Звання і відзнаки у нашому суспільстві свідчать про рівень громадського становища людини. Я вже не кажу про посади.
— З посад знімають…
— Якщо нема кебети в голові.
— Маєте рацію, — зітхнув Арсен. — Головне — висунутися, а там звання й чини самі посипляться, як з рогу достатку.
Салій пожвавішав.
— А я про що весь час торочу! Об’єднавши зусилля, ми самому чортові роги скрутимо!
— І що ж ви зможете запропонувати особисто мені?
— Відділ. Не сектор, а відділ. Якщо хочеш, зроблю своїм заступником. Але відділ перспективніше. Через два — три роки — членкор, а далі прямий шлях у академіки.
— За вашою могутньою спиною?
— Так, за моєю.
— Дякую за відвертість.
— У відділі зможеш тасувати карти, як захочеш,
— А якщо звільню Рапака?
— Я підтримаю тебе.
— Чужими руками жар загрібатимете… — Злостиво посміхнувся Черниш. — Сам хочеш лишитися чистеньким?
— С-старик, ти поганої думки про мене. Дай строк: ми наведемо порядок, і про наш інститут загомонять не тільки в Києві.
Черниш пригальмував у собі гнів, який готовий був вихлюпнутися через край.
— Ти пропонуєш мені зраду, — мовив, втупившись у Салія. — Зраду і підлоту, та я зневажатиму себе до скону, якщо такою ціною зароблю власне благополуччя. Я рішуче відхиляю твою ганебну пропозицію, с-старик…
— Ну й дурень.
— Певно, дурень, та вже з такого тіста спечений.
— Шкода, — засмутився Салій щиро, — я розраховував на тебе. Наш тандем став би непробивним.
— Нічого, знайдеш собі іншого поплічника. Не такого розбірливого.
— Знайду, обов’язково знайду — не маю іншого виходу… — Салій трохи подумав і додав: — Звичайно, я не можу заборонити вам розголошувати нашу розмову. Однак попереджаю: не здумайте витягнути її на публічне обговорення. Бо відповідатимете за наклеп. По партійній лінії.
— А ви супротивник серйозний… — Арсен підвівся, взявся за спинку стільця, і Салій інстинктивно відсахнувся. Але Черниш усміхнувся мало не сонячно й поправився: — Вибачте, не супротивник, а ворог. Дивно…