Довкола яснішало, все рідше пробігали тіні-клапті від хмар, а йому ввижалося, ніби й це поліпшення погоди є черговим зловорожим підступом, що обіцяє йому тільки нову битву, в яку він кинеться з усіма своїми незагоєними ранами. Час від часу він проминав церкви, дерев’яні нефарбовані туленики з дзвіницями, критими бляхою, в оточенні прив’язаних мулів та обшарпаних автівок, і здавалося йому, ніби то мелькають ар’єргардні пости фатальної Обставини, чиї чати чатують-чигають на нього із замаскованих укриттів. «І тебе до бісової матері! — проказав він і цій зловорожості. — Побачимо, чи зупиниш ти мене!» Все ще плекаючи-уявляючи, як він із роєм солдатів (а шериф у кайданках плентає десь там позаду) стягує й саму Всемогутність із її престолу — якщо треба буде! Та як проб’ється крізь пошиковані до бою легіони і пекла, й небес та й схопить нарешті оту втікачку — рідну небогу.
Вітер дув із південного сходу. Затято дув — просто Джейсонові в щоку. Він ніби аж відчував, як цей протяглий вітровий удар проймає йому череп, і зненацька, коли грізно нагадало про себе давно знане передчуття нестерпучого болю, він ударив по гальмах, зупинив машину й закляк у цілковитій нерухомості. Тоді сягнув рукою до шиї та й заходився лаятись, і так ото й сидів, хрипким пошептом черкаючи, проклинаючи все на світі. Досі ж він, вирушаючи у скільки-небудь тривалу путь, підстраховував себе тим, що прихоплював накамфорену хустинку: як тільки було вихопиться за межі міста, так і пов’яже її собі на шию та й дихає тим камфорним духом. Можливо, десь тут колись забув? Висів із машини, підняв подушку сидіння — чи не впала, не ковзнула, випадком, туди? Перевірив під обома сидіннями, постояв хвильку, лаючись і тлумачачи це так, що то за уявні ті його тріумфи йому така знущальна помста. Заплющив очі, прихилився до дверцят. Що тут діяти? Треба або повернутися по забуту камфорну хустину, або ж далі їхати. І так, і перетак, а голова розколюватиметься по дорозі, але вдома, в неділю, він неодмінно знайде камфору, а як поїде далі, то навряд чи де розживеться на неї. Але ж, якщо повернутись, то до Мотсона він утрапить аж на півтори години пізніше. «Мо’, якщо їхатиму повільно, — сказав сам собі. — Тож їхатиму повільно й думатиму про щось інше…»
Сів за кермо, рушив. «Думатиму про інше!» — наказав собі та й почав думати про Лорейн. Він уявляв себе в ліжку з нею, але нічого, крім лежання поруч, нарікань і благань допомогти йому, не міг собі намислити. Тоді знову в голову йому полізли ті гроші, прикрі думки, що його обдурила жінка не жінка, а якесь шмаркате дівчисько — обвело круг пальця! Хай би пограбував його отой червонокраватник, і то не так кривдно було б. Але позбутися грошей, накопичених із такими труднощами та ризиками, цього відшкодування йому за ту втрачену посаду… І хто ж злодюга? Оце ж і воно, і це ж найгірше: що його обікрала та сучечка малолітня! І він їхав далі й далі, піднятим коміром піджака затуляючись від того невідступного вітру.
Йому навіч уявилося, як ті дві супротивні сили — його доля та його воля — наразі швидко-швидко зближуються, ідуть на зіткнення, звідки вже не повернутись, і тому почав плекати хитрі думки. «Я не можу дозволити собі діяти наосліп!» — сказав сам собі. Тут немає вибору, а можливий лиш один правильний хід, і саме його він повинен зробити. Обоє вони, гадав він, знають його в обличчя, отож уся надія на те, що Квентіна перша трапиться йому на очі, а якщо той шелихвіст… то добре, як на ньому все так само буде ота його червона краватка. І саме в тому, що йому так багато залежить від якоїсь краватки, якраз і зосередилася, здавалося йому, вся сутність навислої попереду катастрофи, а він майже чув її дух, мало не фізично, попри пульсування болю в голові, відчував її.