— Ну, чи ж ви таке бачили? — каже Ділсі. — Щоб оце моє дитятко та пахощі мені дарувало! Ти тільки глянь, Роскусе!
Кедді пахне, як дерева.
— А ми з Бенджі не любимо парфумів! — Кедді каже.
Вона пахне, як дерева.
— А зараз ось що, — каже Ділсі. — Ти вже великий виріс, пора спати самому в своєму ліжечку. Тобі вже тринадцять років! Такий великий — отож спатимеш тепер сам-один, у кімнаті дядечка Маврі, — мені Ділсі.
Дядечко Маврі хворіє. Око в нього недуже, та й рот теж. Верш поніс йому вечерю на таці.
— Маврі хвалиться, що застрелить того падлюку, — тато каже. — А я порадив йому: не кажи гоп, поки не перескочиш Патерсона.
Тато випив із чарки.
— Джейсоне! — мама йому.
— А кого застрелить, тату? — Квентін питається. — І за що дядечко Маврі хоче його застрелити?
— Бо той не розуміє жартиків дядечка Маврі, — каже тато.
— Джейсоне! — мама йому. — І як тільки в тебе язик повертається отаке казати? Невже ти сидітимеш та сміятимешся собі, коли дядечка Маврі застрелять із засідки?
— То хай він не тиняється там, де засідки бувають, — каже тато.
— Та кого ж йому треба підстрелити, тату? — допитується Квентін. — Кого хоче застрелити дядечко Маврі?
— А нікого, — каже тато. — Немає в мене пістолета.
Тут мама заплакала.
— Якщо ти дорікаєш Маврі своїм шматком хліба, то наберись мужності й скажи йому це в обличчя. А не висміюй позаочі, при дітях.
— Та ні, нічим таким я йому не дорікаю, — тато каже. — Навпаки, я захоплююся Маврі! Він просто неоціненний, бо так чудово укріплює в мені почуття расової переваги. Я не проміняв би Маврі навіть на пару баских скакунів. А знаєш чому, Квентіне?
— Ні, сер, не знаю, — каже Квентін.
— Et ego in Arcadia…[2] От забув, як латиною «сіно», — каже тато. — Ну, не треба сердитись, — ще він каже. — То я так просто жартував. — Допив, поставив чарку, підійшов до мами й поклав руку їй на плече.
— Добрі мені жарти! — каже мама. — Мій родовід анічим не гірший твого. Ото тільки здоров’я у Маврі слабеньке.
— Авжеж, — каже тато. — Слабеньке здоров’я — то взагалі першопричина всякого життя. Недугою породжені, вигодовані тлінню, впадаємо в розпад. Верше!
— Так, сер, — обізвався Верш із-за мого стільця.
— Візьми-но карафу та й наповни її.
— І скажи Ділсі, хай відведе Бенджаміна нагору та обкладе, — каже мама.
— Ти вже великий хлоп, — каже Ділсі. — Кедді змучилася, поки спала біля тебе. Тож перестань рюмсати, а то ще не заснеш.
Кімната десь попливла, але я не перестав, то кімната й повернулася назад. І Ділсі знову прийшла, сіла на ліжко та й дивиться на мене.
— Таки не бажаєш бути хорошим хлопчиком і заспокоїтись? — Ділсі питається. — Ніяк не бажаєш? Ну, то постривай, одну хвилинку.
І пішла геть. І нікогісінько в дверях. Потім на порозі стала Кедді.
— Тссс! — каже Кедді. — Ось я, йду до тебе.
Я й перестав. Тут прийшла й Ділсі, відгорнула укривало, і Кедді лягла під укривало на ковдру. А купального свого халата не скинула.
— Ну, — каже вона. — То ось і я.
Ділсі принесла ще одну ковдру, вкрила Кедді, попідтикала з боків.
— Ще хвилина — й він утамується, — каже Ділсі. — Я не гаситиму світла у твоїй кімнаті.
— Добре, — Кедді їй. Зручно примостила свою голову на подушці біля моєї голови. — На добраніч, Ділсі.
— Добраніч, золотко, — Ділсі їй. Кімната вся стала чорна. Кедді пахла деревами.
Задивилися ми вгору, на дерево, де там Кедді.
— І що вона там бачить, га, Верше? — Фроні пошепки.
— Тсссссс! — Кедді з дерева нам.
І тут Ділсі:
— Ану всі спати! — Вона з-за будинку вигулькнула. — Чого не пішли ви нагору східцями, як звелів вам тато, а прошнипились сюди поза моєю спиною? Де Кедді й Квентін?
— Я ж казав їй: не дерись на те дерево! — Джейсон каже. — От і розповім, яка вона.
— Хто-хто на те дерево? — перепитує Ділсі. Підійшла й дивиться вгору крізь листя. — Кедді! — гукає Ділсі. Знову загойдалося гілля.
— Ти, сатано! — їй Ділсі. — Ану злазь сюди!
— Тихо! — каже Кедді. — Чи ви не знаєте, що тато заборонив галасувати?
З листя виткнулися Кеддіні ноги. Ділсі дотяглася й зняла її з дерева.
— А твій розум де був? — каже Ділсі. — Чому ти дозволив їм прибейдати сюди?
— Та як я міг би її зупинити! — каже Верш.
— А всі ви чого тут опинилися? — допитується Ділсі. — Хто сказав вам іти до будинку?
— Це вона! — каже Фроні. — Вона звеліла нам прийти сюди.
— Та хто вам сказав таке, щоб ви її слухались? — каже Ділсі. — Ану марш додому, негайно!