То я й сів край води, де перуть-полощуть, а вітерець несе синій дим.
— Чи тут ніхто не знаходив монетки? — питається Ластер.
— Якої такої монетки?
— Четвертака, що я загубив тут уранці, — їм Ластер. — Десь тут посіяв. Ось із цієї кишені, в оцю дірку випав. Як не знайду — не потраплю на вечірню виставу.
— А де ж це ти доп’яв того четвертака, хлопче? Чи не в якого білого у кишені, коли той в інший бік задивився?
— Де доп’яв, там уже катма, — їм Ластер. — Та колись буде куди більше! Але наразі мені до зарізу саме цей четвертак потрібен. Невже так-таки ніхто з усіх вас не знаходив?
— Ще б я чиїсь гроші тут шукала! Тут свого клопоту по самісіньку зав’язку.
— Ану, ти, ходи сюди! — мені Ластер. — Допоможи мені шукати.
— Та він же як і знайде монету, то не знатиме, що воно таке!
— Та байдуже — хай помагає! — каже Ластер. — А ви всі, правда ж, побіжите ввечері на виставу?
— Ще б чого! Моя вистава — ось ці повні ночви прання! Поки все це переперу, то так натомлюсь, що й рук не підійму. Тоді вже не до тих штукарів мені…
— А б’ємось об заклад, що й підете? — каже Ластер. — Б’юсь об заклад: ви там були вчора! І сьогодні хай-но відкриють те шатро, як ви всі так і сипнете туди.
— Туди й без мене повно чорнюків напхається. Досить того, що побувала там вчора.
— А хіба чорнюки дають чорні гроші? Такі самі, що й білі люди, дають.
— Коли білий платить чорному ті копійки, то добре тямить: приїде інший білий з бандою-музикою, та всі ті центики й загребе собі. Тож іди, чорнюче, працювати по-чорному, щоб знову щось заробити.
— Та ніхто ж тебе на ту виставу не заганяє.
— Поки що не заганяють. Бо ще не додумались до такого.
— І що ти маєш супроти білих?
— А нічогісінько супроти них не маю. У мене своя дорога: од печі й до порога, а в них своя, то хай нею і ходять. Я не хочу дошниплюватись, що та як вони роблять на тій виставі.
— Там один у них на пилці витинає пісню. Геть як на банджо!
— Ви ходили туди вчора, — каже Ластер, — а я сьогодні сходжу. Якщо тільки четвертака того загубленого знайду.
— І цього хлопа з собою потягнеш?
— Ще б чого! — каже Ластер. — Щоб він мені там завів своє бу-гу?
— А що ти робиш, коли він розбугукається?
— Тоді нагаєчкою його пригощаю, — каже Ластер. Сів, штани до колін закасав. А діти бавляться у воді.
— А ви ще не погубили там своїх м’ячиків? — питається Ластер.
— А ти не жартуй так злецько! Як почує такі твої слівця твоя бабуся, ой дасть вона тобі доброго хльору!
Ластер зайшов у річку, де діти бавляться. Шукає у воді, попід берегом.
— Ще вранці, як ми отут гуляли, вона була у мене в кишені, — каже Ластер.
— А де ж ти її посіяв?
— Та випала з кишені, в ось оцю діряку, — каже Ластер. Ось вони шукають у фосі. Потім усі враз випростались і завмерли, а тоді як кинуться, хлюпаються, за щось чубляться. Ластер хап те щось, і вони присіли у воді, визирають на гору крізь кущі.
— Де ж вони? — питається Ластер.
— Ще їх не видко.
Ластер кладе те щось собі до кишені. Ось ті спустилися з гори.
— Сюди, часом, не залетів м’яч?
— Він достеменно у воду впав. Невже ви, хлопці, не бачили й не чули?
— Нічого не чули, й ніщо тут не плюхнулось, — каже Ластер. — Ах, я чув: щось ударилось об он те дерево! А куди одлетіло — не знаю.
Ті пошукали в річці-фосі.
— Лиха година! Ходім понад фосою. Десь сюди він залетів, я ж бачив.
Попошукали понад фосою. Тоді попхалися назад на гору.
— А хіба не в тебе той м’яч? — питає той хлопчик.
— Та навіщо він мені здався? — каже Ластер. — Не бачив я жодного м’яча.
Хлопчик зайшов у воду. Побродив там. А тоді обернувся й знову дивиться на Ластера. Тоді пішов за течією.
Чоловік гукнув: «Кедді!» — з гори. Той хлопчик вибрів з води й подався на гору.
— Що, ти знову своєї пісні? — мені Ластер. — Ану цить мені!
— І чого він знову завівся?
— А Біг його знає, — каже Ластер. — Ні сіло ні впало враз як розхлипається. Цілий ранок ниє, виє. Чи не заради дня народження свого?
— А скільки ж йому виповнилось?
— Йому? Аж тридцять три! — каже Ластер. — Оцього раночку вже й тридцять три рочки йому стукнуло.
— Краще скажи: якраз тридцять літ, як йому три рочки.
— А що я знаю? — каже Ластер. — Повторюю, що мама сказала. Знаю тільки, що запалять тридцять три свічки на тортику. А тортик той малесенький. Чи й уміститься там стільки. Та помовч! Ходи сюди! — Він підійшов, хап мене за руку. — Ти, пришелепку старий, — каже. — Хочеш, щоб я дав тобі каші березової?