Выбрать главу

Тіло Турі Ґільяно лежало у дворі вже три години. Здавалося, що він спить, розкинувшись, обличчям донизу, зігнувши одну ногу. Але його біла сорочка була майже багряна. Біля скаліченої руки лежав автомат. Фотографи з газет і репортери з Рима та Палермо вже були всюди. Фотограф журналу «Лайф» робив знімки капітана Перенце — під ними мав бути підпис, що засвідчував, що це вбивця великого Ґільяно. Обличчя Перенце на фото було добре, сумне й трохи спантеличене. На голові в нього був кашкет, у якому він більше скидався на приязного продавця, аніж на офіцера поліції.

Та всі газети були повні знімків Турі Ґільяно. На простягнутій руці в нього була смарагдова каблучка, забрана в герцогині, на поясі — ремінь із золотою пряжкою з левом та орлом. Під тілом зібралася калюжа крові.

Перш ніж приїхала Марія Ломбардо, тіло забрали до міського моргу, поклали на велетенський овальний мармуровий стіл. Морг містився на території цвинтаря, обсадженого високими чорними кипарисами. До них і привели жінку, посадили на кам’яну лаву. Треба було зачекати, доки полковник і капітан закінчать свій святковий обід у готелі «Селінунт» неподалік. Побачивши журналістів, допитливих містян, численних карабінерів, які наглядали за ними, Марія Ломбардо почала плакати. Гектор Адоніс спробував її втішити.

Нарешті її провели до моргу. Чиновники, що зібралися навколо столу, почали ставити запитання. Вона підняла очі й побачила обличчя Турі.

Він ніколи не виглядав таким юним, як у дитинстві, після того як цілий день бавився зі своїм Аспану. На обличчі не було ані сліду — хіба що невелика брудна пляма на чолі, там, де його обличчя лежало на землі. Реальність витверезила жінку, заспокоїла, вона почала відповідати.

— Так, — мовила Марія, — це мій син Турі, народжений від моєї плоті двадцять сім років тому. Так, я впізнаю його.

Чиновники досі говорили до неї, давали їй якісь папери на підпис, але вона не чула їх і не бачила, як не чула й не бачила натовпу, що напирав на неї, — верескливих журналістів, фотографів, які билися з карабінерами за можливість зробити знімок.

Вона поцілувала чоло сина, біле, як той мармур із сірими прожилками, поцілувала сині вуста, руку, розірвану кулями. Горе розчинило її в собі.

— Крове моя, крове моя, якою ж страшною смертю ти помер.

Тоді жінка знепритомніла, а коли лікар щось їй вколов і привів до пам’яті, наполягла, щоб її відвели на той двір, де знайшли тіло її сина. Там вона стала на коліна й поцілувала криваві плями на землі.

Коли Марію Ломбардо привезли додому, до Монтелепре, чоловік уже чекав на неї. Саме тоді вона дізналася, що її сина вбив її любий Аспану.

Розділ 29

Майкла Корлеоне та Пітера Клеменцу перевезли до в’язниці Палермо відразу ж після арешту, а звідти привели на допит до кабінету інспектора Веларді.

З інспектором були шестеро офіцерів, озброєні до зубів. Він холодно кивнув до бранців і заговорив спочатку до Клеменци:

— Ви громадянин Америки. У вашому паспорті написано, що ви тут з візитом до брата, дона Доменіка Клеменци з Трапані. Кажуть, він дуже шанована людина. Поважний чоловік, як то кажуть. — Традиційну формулу він вимовив із помітним сарказмом. — І от ми знаходимо вас із Майклом Корлеоне, озброєних, у містечку, де Турі Ґільяно зустрів свою смерть усього лиш за кілька годин до того. Що ви можете про це сказати?

— Я був на полюванні, — відповів Клеменца. — Ми вистежували кроликів і лисів, тоді зупинилися випити кави й побачили, що в Кастельветрано неспокійно. Тож вирішили подивитися, що відбувається.

— В Америці на кроликів ходять з автоматом? — перепитав інспектор і розвернувся до Майкла Корлеоне. — Ми з вами вже бачилися й знаємо, для чого ви тут. Ваш товстий друг це теж знає. Але після нашого чудового обіду з доном Кроче кілька днів тому все змінилося. Ґільяно мертвий. Ви учасник кримінальної змови з влаштування його втечі. Я більше не мушу поводитися з непотребом так, наче ви теж люди. Зізнання вже готові, раджу вам їх підписати.

Саме тоді до кімнати увійшов іще один офіцер карабінерів і щось прошепотів інспекторові Веларді на вухо.

— Впускайте, — коротко сказав інспектор.

То був дон Кроче, вбраний не краще, ніж на тому пам’ятному обіді. Обличчя з червоного дерева було так само незворушне. Він пошкандибав до Майкла й обійняв його. Потиснув руку Пітерові Клеменці. Тоді розвернувся й подивився інспекторові Веларді в обличчя мовчки. Ця людська брила випромінювала грубу силу, обличчя й очі аж сяяли владою.