І чи є краще місце для того, щоб привітати колегу з вдало виконаною роботою? Обов’язком дона Кроче було знищити Пішотту, він був надто говіркий, мав надто хорошу пам’ять. Для цієї роботи дон обрав Гектора Адоніса. Записка, залишена на тілі, була одним із найвитонченіших ходів дона Кроче, вона потішила професора й зробила політичне вбивство схожим на романтичний акт справедливості. Адоніс дивився, як водій та охоронець дістають дона Кроче з автомобіля перед воротами цвинтаря. Його черево в останній рік неймовірно розрослося — здавалося, що все його тіло росте разом із тим, як росте його видатна влада.
Двоє чоловіків разом увійшли на кладовище. Адоніс звів очі на арку воріт. Коване залізо в рамі спліталось у повідомлення для шанобливих плакальників: «МИ БУЛИ ТАКИМИ, ЯК ВИ, І ВИ СТАНЕТЕ ТАКИМИ, ЯК МИ».
Адоніс усміхнувся цим сардонічним словам. Турі Ґільяно ніколи б не вчинив так жорстоко, а от Аспану Пішотта прокричав би з могили саме це.
Гектор Адоніс більше не відчував тієї гіркої ненависті до Пішотти, яку плекав після смерті Ґільяно. Він помстився й тепер згадував, як ці двоє бавилися разом у дитинстві, як разом стали вигнанцями.
Дон Кроче з професором заглибились у могильне селище з кам’яних та мармурових споруд. Дон Кроче з охоронцями йшли групою, підтримували один одного на кам’янистій стежці; водій ніс великий букет квітів, які поклав біля воріт congregazione з тілом Ґільяно. Дон Кроче метушливо переклав квіти, тоді вдивився в маленький знімок Турі на камінних дверях. Охоронці притримували його огрядне тіло, щоб він не впав.
Дон Кроче став прямо.
— Він був хоробрим юнаком, — мовив він. — Ми всі любили Турі Ґільяно. Але чи могли ми жити з ним? Він хотів змінити світ, перевернути його. Він любив ближнього свого, та хто вбив їх більше за нього? Він вірив у Бога й викрав кардинала.
Гектор Адоніс розглядав фото, зроблене, коли Турі було всього сімнадцять років — вік найбільшого розквіту середземноморської краси. Це обличчя було таке миле, викликало таку симпатію, що ніколи не спало б на думку, що він може наказати вбити тисячу людей, відправити тисячу душ у пекло.
О, Сициліє, Сициліє, ти знищуєш найкращих своїх синів, перетворюєш їх на порох. Діти, красивіші за янголів, постають із твоєї землі й перетворюються на демонів. Зло процвітає на ній, як бамбук і опунція. І все одно чому дон Кроче вирішив принести до могили Ґільяно квіти?
— О, якби я тільки мав сина, такого як Турі Ґільяно, — сказав дон. — Яку імперію я б йому лишив. Хтозна, яку славу він здобув би?
Гектор Адоніс усміхнувся. Дон Кроче, безсумнівно, був великою людиною, але не розумівся на історії — він і без того мав тисячу синів, які продовжать його врядування, успадкують його підступність, грабуватимуть Сицилію, підкупатимуть Рим. І він, Гектор Адоніс, почесний професор історії та літератури Палермського університету, був один із них.
Професор і дон Кроче пішли до виходу. Перед цвинтарем вишикувалися візки, барвисто розмальовані сценками з легенд про Турі Ґільяно та Аспану Пішотту: пограбування герцогині, різня ватажків мафії, убивство Турі. І тут Гектор Адоніс зрозумів. Дона Кроче забудуть, попри всю його велич, а Турі Ґільяно пам’ятатимуть довіку. Його легенда зростатиме, люди віритимуть у його безсмертя, у те, що він досі блукає десь у горах й одного дня повернеться, щоб звільнити Сицилію з кайданів злиднів. У тисячах селищ, повних каміння й бруду, ще ненароджені діти будуть згодом молитися за душу Ґільяно та його воскресіння.
А Аспану Пішотта з його метким розумом, що сказав, що не слухав Гектора Адоніса, коли той розповідав легенди про Карла Великого, Роланда й Олів’є, — може, тому він і вирішив піти іншим шляхом? Якби Пішотта лишився вірним, його забули б, Ґільяно заповнив би всю легенду собою. Але, скоївши найстрашніший зі злочинів, він назавжди постав поряд зі своїм любим Турі.
Пішотту поховають на цьому ж кладовищі. Вони удвох довіку дивитимуться на свої дорогоцінні гори, ті ж гори, у яких знайшли скелет слона Ганнібала, де колись відлунював Роландів ріг, коли він помирав у бою із сарацинами. Турі Ґільяно та Аспану Пішотта померли молодими, але вони житимуть якщо й не вічно, то точно довше за дона Кроче чи його самого, професора Гектора Адоніса.
Двоє чоловіків — один — велетенський, а другий — крихітний — вийшли з цвинтаря разом. Садки зеленими стрічками оповивали схили гір, блищали білі валуни, і крихітний червоний яструб спускався до них у промені сонячного світла.