Фургон, який перекрив Віа Белла, подався назад, щоб пропустити авто із заарештованими на площу — зробити коло й повернутися на вулицю. Саме тоді Турі Ґільяно штовхнув двері церкви й сказав Пішотті:
— Стріляй понад головами.
З цими словами він розрядив свій автоматичний пістолет у фургон, цілячи в шини та двигун. Площу осяяло світло, коли двигун спалахнув, а за ним — і весь фургон. Двоє карабінерів на передньому сидінні вивалилися з авто, наче розхитані ляльки: подив не дав їм часу згрупуватися. За спиною Турі Пішотта стріляв у кабіну фургона з полоненими. Турі Ґільяно побачив, як водій вистрибнув з авто й упав, не ворушачись. З’явився інший озброєний карабінер, Пішотта вистрелив знову. Другий поліцай упав. Турі повернувся дорікнути другові, однак вітражі церкви раптово розсипалися на друзки під автоматною чергою, і кольорові уламки скла вкрили підлогу, немов рубіни. Турі зрозумів, що ніякого милосердя тепер бути не може. Аспану був правий. Вони мусять убивати або дозволити вбити себе.
Ґільяно потягнув Пішотту за руку, побіг назад через церкву до задніх дверей, темними покрученими вулицями Монтелепре. Він знав, що сьогодні полонені не мають жодної надії на втечу. Друзі подолали останню стіну міста, вибігли у відкрите поле й не зупинялися, аж поки не опинилися на безпечних гірських схилах, укритих велетенськими білими брилами. Коли вони дісталися вершини Монте-д’Оро в Каммаратських горах, саме займався світанок.
Понад тисячу років тому Спартак ховав тут свою армію рабів і звідси вів її на боротьбу з римськими легіонами. Стоячи на вершині Монте-д’Оро й дивлячись, як сходить променисте, живе сонце, Турі Ґільяно був повен юної радості від того, що втік від своїх ворогів. Він ніколи більше не підкориться такій же людині, як він сам. Він обиратиме, кому жити, а кому померти, і немає сумніву, що всі його вчинки будуть заради слави та свободи Сицилії, заради добра, а не зла. Він битиме тільки задля справедливості, щоб допомагати бідним. Він виграватиме кожен бій, завоює любов пригноблених.
Йому було двадцять років.
Розділ 7
Дон Кроче Мало народився в селищі Віллабі — брудній дірі, якій принесе процвітання й славу на всю Сицилію. Місцеві не вбачали жодної іронії в тому, що він походив із набожної родини, яка виховувала його як майбутнього священика в лоні святої католицької церкви, у тому, що його повне ім’я було Крочефіссо[6] — так називали своїх дітей тільки найпобожніші батьки. Та й справді, коли він іще був струнким юнаком, його змушували грати Христа в релігійних виставах на Великдень і дуже шанували за те, як дивовижно він зображав благочестя.
Однак, коли на зламі століть Кроче Мало став дорослим, виявилося, що йому важко сприймати чиюсь владу над собою, окрім своєї ж власної. Він займався контрабандою, здирництвом, крав, і нарешті, що найгірше, від нього завагітніла юна дівчина з того ж села, яка грала невинну Магдалину. Кроче відмовився брати її заміж, заявляючи, що їх обох надто захопив релігійний екстаз вистави, а отже, йому слід пробачити.
Родина дівчини вирішила, що це пояснення занадто непереконливе, і поставила ультиматум: шлюб або смерть. Кроче Мало був надто гордий, щоб узяти збезчещену за дружину, тож утік у гори. Після року розбійництва він уже мав чималий статок для того, щоб зв’язатися з мафією.
З арабської слово «мафія» перекладається як «притулок», і коли Сицилією в десятому столітті правили сарацини, слово прижилося в їхній мові. Протягом усієї історії сицилійський народ безжально пригноблювали римляни, папський престол, нормани, французи, німці та іспанці. Ці уряди робили з бідного робочого класу рабів, експлуатували їхню працю, ґвалтували жінок, убивали їхніх ватажків. Навіть багатіїв не обходила важка доля. Іспанська інквізиція святої католицької церкви позбавляла їх багатства за єресь. Тож «мафія» постала як таємна спільнота месників. Коли королівський суд відмовлявся судити норманського шляхтича, який зґвалтував дружину фермера, його вбивала банда селян. Коли голова поліції катував якогось дрібного злодюжку страшною cassetta, цього поліцая теж вбивали. Поступово ті із селян та бідняків, хто був найсильніший духом, утворили організоване товариство, що мало підтримку від народу й насправді стало другим, могутнішим урядом. Коли треба було відшкодувати заподіяне зло, ніхто не звертався до офіційної поліції — ішли до місцевого ватажка мафії, і він розв’язував усі проблеми.
Найстрашнішим для сицилійця злочином було видати владі будь-яку інформацію про будь-що, скоєне мафією. Усі мовчали, і мовчання це звалося омертою. За кілька століть ця практика поширилася до заборони надавати поліції інформацію навіть про злочин, скоєний щодо тебе. Будь-який зв’язок між народом і правоохоронцями з боку уряду зник, тож навіть малих дітей учили не давати чужинцям і найпростіших указівок, як знайти якесь селище або чийсь будинок.