— Це скелет воєнної машини, з якими Ганнібал Карфагенський дві тисячі років тому переходив ці гори, щоб знищити імперський Рим. Це скелет одного з його слонів, натренованих до бою й ніколи до цього дня не бачених на цьому континенті. Якими страшними вони мали здаватися римським солдатам. Утім Ганнібала вони не зарадили, Рим подолав його й знищив Карфаген. У цих горах стільки привидів, і ви знайшли одного з них. Подумай, Турі, одного дня ти приєднаєшся до цих привидів.
І Ґільяно тієї ночі міркував про це. Його тішила думка про те, що він одного дня стане привидом історії. Він сподівався, що якщо його зрештою вб’ють, то це станеться в горах; він фантазував, як заповзе, поранений, в одну з тисячі печер, і знайдуть його значно пізніше випадково, як це сталося з Ганнібаловим слоном.
Протягом зими вони часто переїздили. А іноді банда на кілька тижнів розбігалась і ночувала в родичів, дружніх вівчарів чи у великих порожніх коморах представників знаті. Ґільяно більшу частину зими читав книжки й планував. І мав чимало довгих розмов із Гектором Адонісом.
Рано навесні вони з Пішоттою йшли дорогою до Трапані й побачили візок зі свіжими героїчними малюнками на ньому. Уперше вони побачили малюнок із легендою про Ґільяно. Сцена, намальована переважно яскравими відтінками червоного, показувала, як Ґільяно знімає смарагдову каблучку з пальця герцогині, схилившись перед нею. Пішотта на задньому плані погрожує автоматичним пістолетом зіщуленим озброєним людям.
Того ж дня вони вперше вдягнули на пояси пряжки з орлом та геральдичним левом, витравленим на золотих прямокутниках. Пряжки зробив Сільвестро, який тепер був їхнім зброярем, і подарував їх Ґільяно та Пішотті. Вони стали знаком їхнього головування в банді. Ґільяно носив її, не знімаючи, а Пішотта — тільки тоді, коли був із Ґільяно, бо він часто перевдягався, перш ніж піти до міста чи села, навіть до Палермо.
Уночі в горах, знявши пояс, Ґільяно розглядав прямокутну золоту пряжку. Зліва був орел, схожий на пернатого чоловіка, справа — лев на задніх лапах, який передніми, так само як і орел крилами, тримав філігранне коло між ними. Було схоже, що вони удвох крутять колесо світу. Лев особливо зачаровував його, бо нижче від левової голови було людське тіло. Король повітря й король землі, викарбувані на м’якому жовтому золоті. Ґільяно вважав себе орлом, Пішотту — левом, а це коло — Сицилією.
Століттями одним із промислів на Сицилії було викрадення багатіїв. Зазвичай викрадачі належали до тих мафіозі, яких найбільше боялися, і їм варто було лише надіслати листа, навіть іще до самого викрадення. Така ввічливість доходила до того, що заради уникнення проблем викуп можна було заплатити заздалегідь. Як у випадку з оптовою знижкою за швидкий платіж готівкою, сума зменшувалася, бо ставала непотрібною така метушня, як-от саме викрадення жертви. Бо ж насправді викрасти відому людину не так просто, як про це думають. То справа не для жадібних аматорів чи легковажних ледащ, які відмовляються заробляти собі на життя. Та й не така необачна, самогубна річ, як в Америці, де про тих, хто її практикував, пішла погана слава. На Сицилії англійське слово «кіднепінг» не вживали, адже за дітей просили викуп тільки тоді, як із ними був хтось дорослий.[7] Про сицилійців можна сказати що завгодно: вони природжені злочинці, які вбивають із такою ж легкістю, з якою жінки збирають квіти, вони хитрі й зрадливі, як турки, з громадського боку вони на триста років позаду сучасності; але ніхто не сперечатиметься, що сицилійці люблять, ба ні — ідолізують дітей. Тож на Сицилії кіднепінгу й бути не могло. Багатія «запрошували» в гості й не відпускали, поки він не платив за кімнату та їжу, як у хорошому готелі.
За століття цей промисел обзавівся певними правилами. Ціну завжди обговорювали через посередників, таких як мафія. Якщо «гість» співпрацював, не могло бути мови про якесь насильство — до нього ставилися з великою повагою, завжди зверталися за титулом — «князь», «герцог», «дон» чи навіть «архієпископ», якщо якийсь бандит вирішував занапастити свою душу, захопивши члена духівництва. Навіть до члена парламенту звертались як до «високоповажного», хоча всі знали, що ці негідники крадуть більше за будь-кого.
Історія доводила, що така повна обачності політика себе виправдовувала. Коли полоненого звільняли, він не прагнув помсти, якщо не постраждала його гідність. Був класичний випадок із великим герцогом, який після звільнення показав карабінерам, де бандити його тримали, а тоді заплатив їхнім адвокатам. Попри це, їх засудили, тоді герцог втрутився й наполовину скоротив строк їхнього ув’язнення — і все тому, що вони ставилися до нього з такою вишуканою тактовністю та ввічливістю, яких, за словами герцога, він не бачив навіть у високих колах Палермо.