Северсон писав так швидко, що його перо майже не відривалось від паперу.
Та ось він підвів голову і задивився в темне небо над містом.
Вогні, вогні, вогні… Неспокійними, мерехтливими відблисками вони лягають на прозорі хмарки, запинають легеньким серпанком безмежно далекі зорі. Пропливають небом численні кольорові ліхтарики незвичайних літаків.
“Тільки ти, Місяцю, вірний друже ще з часів мандрівок і нескінченними просторами крижаної Арктики, і лишився незмінним. Поясни хоч ти, що відбулось у світі, чому так змінилось усе довкола?”
Та срібний Місяць мовчав, загадково посміхаючись. А про те, що відбувалось на ньому, гість з минулого, звичайно, не мав ніякого уявлення.
Розділ VIIІ
ЗАБАРНА ПОШТА ІЗ ВСЕСВІТУ
До обсерваторії академіка Цагена на південному полюсі Місяця прилетіли гості з Землі. Серед них не тільки фахівці з радіоастрономії, а й мовознавці та астробіологи. Загадкові сигнали з Всесвіту зацікавили все людство.
На великій скелі поблизу обсерваторії вже змонтовано три велетенські радіотелескопи. Закінчено налагодження спеціальної електронно-обчислювальної машини. На столах розгорнуто стрічки з таємничими знаками. Але гостям не сидиться в приміщенні — незабаром почнеться затемнення Сонця.
Ще кілька хвилин, і місячний годинник покаже полудень.
Велике яскраве світило повільно підповзає до тонюсінького серпика Землі. Здається, ось-ось обидва небесні тіла зіткнуться і на весь Всесвіт прокотиться гуркіт космічної катастрофи…
Але ні, Сонце просто заповзає за велику темну кулю — кашу планету.
Яка чудесна картина!.. Серпик перетворився на розжарене, багряне кільце атмосфери Землі; його оточує сріблясто-зелене сяйво сонячної корони.
В цьому фантастичному освітленні і люди в скафандрах, і мереживні чаші радіотелескопів, і прямовисні гори здаються викуваними з міді. Феєричне видовище збуджує, від нього не можна відірвати очей, його зараз ретранслюють телевізійні станції всієї Землі. Але для працівники; обсерваторії воно вже стало звичним явищем. Ніхто й на мить не припиняє роботи.
— Товаришу Цаген, широкополосий радіорефлектор сигналів із Всесвіту не перехоплює, — доповідає відеофоном черговий спостерігач.
— Увімкніть рефлектор, що працює на півтораметровій хвилі, його монтування вже закінчене.
Цаген напружено стежить за цілим рядом екранів. На восьми з них — уривчасті хвилясті лілії, а на дев’ятому — невиразні смуги… Але ось вони набувають чіткості. Очі академіка перебігають на сусідній екран.
— Дивно, Аленко: на півтораметровій хвилі ми знову перехопили сигнали! Ідіть сюди, подивимось.
Смаглява дівчина сідає поруч Цагена.
— Надзвичайно! — вигукує вона збуджено. — Отже, планета системи Проксіма Центавра випромінює одночасно дві хвилі, і на кожній з них — інші сигнали!
— Так, безперечно, цілком інший код. Справа ще більш ускладнюється… — Цаген підбіг до відеофону і натиснув на кнопку. — Прошу, негайно з’єднайте мене з Всесвітньою Академією. Важливе повідомлення!
За хвилину він доповідає з телеграфною стислістю.
— Хвиля сто п’ятдесят сантиметрів — нові сигнали. Хвиля сто сімдесят вісім сантиметрів — подальші сигнали. Хвиля сто дев’яносто шість сантиметрів — знову інші сигнали… Висновок: планета Ікс в сузір’ї Центавра висилає: кілька різних за своїм характером програм. Про дальші дослідження повідомлю пізніше. Все.
Він вимкнув апарат і засміявся:
— Хай тепер сушать собі мозок, а я — не детектив. Астробіолог Алена Свозилова зосереджено подивилась на академіка:
— Скажіть, чи пробували ви відповісти на сигнали? Цаген знизав плечима:
— Звичайно, пробував. Як вам відомо, сигнали подеколи уриваються. В такі періоди ми посилювали записані раніше сигнали і відсилали їх назад на тій же хвилі. Тепер чекаємо на відповідь. Ви не повинні забувати, що Проксіма Центавра знаходиться на відстані чотирьох світлових років. Це значить, що стільки ж туди летітимуть і радіохвилі, які теж поширюються в пустоті зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду. Отже, понад вісім років на всю подорож, — звісно, якщо таємничі створіння дадуть нам відповідь негайно і якщо відповідатимуть взагалі. Існування мислячих створінь на Проксімі ще не доведено, про це не можна забувати.
— Ми доведемо! — сказала Алена з викликом.
— Щасти вам! — іронічно посміхнувся Цаген. — Як ви можете довести? Досі нікому не вдалося розшифрувати сигнали, і нема надії, що це вдасться зробити найближчим часом. Та це й зрозуміло: адже люди на Проксімі, якщо вони там є взагалі, мають зовсім інший спосіб мислення, аніж ми.
— Про існування людей на Проксімі дізнаємось іншим чином. Просто полетимо туди подивитись.
— Красненько дякую! — засміявся Цаген. — Бажаю вам щасливої дороги і в десять разів тривалішого життя! Скільки ж ви, нещасна дівчино, туди летітимете, якщо сонячний промінь з своєю шаленою швидкістю мчить понад чотири роки?!
— Точніше сказати, чотири роки три місяці двадцять один день і сім годин. Це я знаю, хоч я для вас тільки астробіолог! — розсердилась Алена. — Це становить близько сорока квадрильйонів кілометрів. Ще з школи пам’ятаю наочний приклад, який трохи допомагає уявити цю колосальну відстань: “Зменшимо наше Сонце і найближчу зірку — Проксіму Центавра — до розміру невеликих м’ячиків. В такій же пропорції зменшимо і відстань між цими світилами. Тоді м’ячик, що означає Сонце, буде в Празі, а той, що означає Проксіму, — десь аж на узбережжі Північної Африки…” Все це мені відомо, любий Цаген, і все-таки я вірю, що ми коли-небудь подивимось на Проксіму зблизька. Більш нічого зараз не розповім, бо ви — Хома невірний. Скажу тільки одне: зачекайте, поки доповідатиме академік Навратіл на одному з наступних засідань Всесвітньої Академії, а потім про мене згадаєте… І — до побачення на планеті Ікс!
Розділ IХ
ПРИГОЛОМШЕННЯ
Лайф Северсон утік від Наташі Орлової, — утік, як хлопчисько-пустун від обридлої виховательки. Кінець кінцем скільки можна його опікати? Він почуває себе цілком, цілком добре. І треба нарешті збагнути суть дивних змін, що сталися в світі; треба переконатись, що десь за межами показаних йому розкошів не ховаються злидні. Адже було так у Лондоні: в Вест-Енді — палаци, а на околицях люди ледь животіють…
Лишивши для Наташі записку, щоб не турбувалась, Северсон вибрався через вікно та й подався через парк звивистою стежкою. Зайшовши таки далеченько, він забрався в кущі і простягся горілиць на барвистому килимі польових квітів. На серці в нього було спокійно й хороше.
По небу повільно пливли легенькі білі хмарки. Дерева тихо шелестіли яскравим, ніжним листячком. Звідкись прилетів метелик і довірливо сів на коліно Северсона. Посміливішав наляканий появою людини коник та й врізав на своїй крихітній скрипочці нехитру мелодію.
“Сюди б ще один-єдиний звук, то й був би я зовсім як вдома… — мріяв Северсон. — Коли б озвався ти, любий дзвоне нашого маленького костьолу! Долинь сюди з теплим подувом вітру від фіорду, поверни мене в моє щасливе дитинство!”
Несподівано щось зашуміло в повітрі, і Северсон відчув поштовх у підошву правого черевика. Він швидко розплющив очі, злякано сів.
Біля його ніг лежав дивний літачок. З отворів на крилах моделі пирскав червонуватий дим, фюзеляж здригався.
“Дотепна конструкція! — думав Северсон, розглядаючи іграшку. — Літає, а пропелера нема… Чи не можна було б використати цю ідею для справжнього літака?”
— Ура, він тут! — несподівано пролунав дитячий голос.
На галявинку вибіг хлопчина з червоною хусточкою на шиї. Помітивши біля моделі незнайомого, він спочатку розгубився, але потім у нього в очах спалахнули вогники цікавості.