Северсон знизав плечима і глянув на годинник:
— Що ж — хай буде так… Чи знаєте ви про те, що Навратіл довірив мені важливу функцію? Я буду диктором нашого телевізійного передавача.
Митько Зайцев вийшов з вертольота, вітально помахав пілоту і побіг сходами інституту Тарабкіна. Під пахвою він тримав велику коробку, загорнуту в шовковистий прозорий папір. В ліфті хлопець нетерпляче тупцював; йому здавалось, що той підіймається сьогодні надто повільно. Ледве-но ліфт зупинився, Митько вибіг до кори-дора і став перед великими білими дверима.
Він вагався з хвилину, потім несміливо постукав. Почувши запрошення, зайшов до світлого просторого залу, в кінці якого стояло кілька медичних апаратів.
— Здрастуй, Митю! — привітала хлопчика Наташа Орлова. — Давненько тебе не було. Тарабкін уже думав, що ти на нас гніваєшся.
— У мене було дуже багато справ… — виправдувався Митько.
— Признайся, що ти просидів, увесь вільний час біля телевізора! — сміялась Наташа. — Не думай, що ми не такі. Повір, що репортаж з “Променя” нас цікавить так само, як і тебе…
Її погляд упав на коробку. Помітивши це, хлопець почервонів:
— Несу вам подарунок, я сам його виготував…
— Подарунок?.. А який, Митю?
— Подивіться самі… Тільки я хотів би, щоб ви коробку відкрили разом з товаришем Тарабкіним.
— Тоді ходімо до нього, він зараз вільний.
Академік Тарабкін, який у своєму кабінеті саме настроював телевізор, щоб послухати репортаж з “Променя”, зрадів гостеві. Наташа відкрила коробку, і вчені з цікавістю зазирнули всередину.
— Чудесно, мій любий конструкторе! — Тарабкін витягнув модель зорельота, високо підняв її і пройшовся з нею кілька кроків. — А літає?
— Звісно! — гордо відповів хлопець. — Всі мої моделі літають. Що б то був за літак, коли б не літав?
Тарабкін погладив вуса:
— Безперечно, “Промінь” ми випробуємо сьогодні ж, а потім знову повернемо тобі. Ти вмієш з ним краще поводитись, ніж ми.
— Я його робив для вас і назад не візьму!
— Гаразд, у такому разі дуже дякуємо за нього. Він буде нам нагадувати нашого любого Северсона. Хто знає, що він зараз поробляє, крізь яке вікно на нас, на нашу Землю дивиться? — академік злегка провів рукою по моделі.
— …Вас вітає “Промінь”! — раптом почувся знайомий голос.
Це було так несподівано, що всі злякано обернулись до телевізора. З екрана до них посміхалось обличчя Северсона. Він був трохи блідий, на широкому лобі в нього випнулись жили в формі літери “У”. Звісно, він був збентежений, як і всякий диктор-початківець, бо усвідомлював, що на нього зараз дивляться мільйони очей з усього світу.
— …Насамперед — кілька кадрів з нашого життя…
Картина на екрані змінилась. З’явилась кабіна управління. В кріслах біля пульта сиділи головний пілот Цаген та Навратіл — капітан корабля цієї зміни.
— Пробачте їх, що вони не зможуть взяти участі у нашому репортажі… — продовжував Северсон. — Незабаром залетимо до смуги астероїдів, а тут необхідна якнайбільша обережність. Щоб уникнути можливого зіткнення, рухаємось великим півколом у напрямі руху астероїдів. Всі вони обертаються навколо Сонця в один і той же бік.
Як я сам пересвідчився, управління зорельотом у міжпланетному просторі — нелегка справа. Ми в повному розумінні слова можемо опиратись тільки на реактивну силу. Дуже складним для нас є і орієнтування. Не можна визначити, де верх, а де низ; єдиними нерухомими точками є тільки найвіддаленіші зірки. Для тих, хто вже літав на Місяць, я не розповідаю нічого нового. Нагадую не нашій молоді, яка мандрує Всесвітом поки що лише в підручниках та романах…
Тепер продовжимо огляд “Променя”…
На екрані телевізора з’являються Молодінова та Чан-су. Вони уважно вивчають карту Сонячної системи з зазначеною траєкторією корабля та перевіряють з допомогою приладів правильність польоту.
На службовому телевізорі заблимав червоний вогник. З екрана до кабіни дивився Мак-Гарді:
— Увага, ми виявили в напрямку польоту, недалеко від Альдебарана, невелику планетку. Діаметр — двадцять шість кілометрів, відстань — двадцять тисяч кілометрів…
Молодінова та Чан-су швидко підбігли до вікна. Аль-дебаран яскраво сяяв у сузір’ї Бика, а навколо нього спокійно світили менші зірки. Ані сліду далекої планетки. Поки що її помітили тільки чутливі очі астрорадіолокатора.
Але за кілька секунд одна з зірок настільки збільшилась, що затулила й Альдебаран. Вона швидко пересувалась праворуч і виростала.
Глядачі в кабінеті Тарабкіна затамували подих, Митько аж підвівся з крісла і стиснув Наташі руку.
Зірка непомітно перетворилась на планетку яйцеподібної форми. Яйце, освітлене сонцем, рухалось навколо своєї меншої осі так, ніби його поклали на стіл і крутнули. Однак воно оберталось значно повільніше. Зважаючи на те, яким боком воно оберталось до Сонця, змінювалась і інтенсивність його освітлення.
“Промінь” пройде повз планетку, мабуть, з лівого боку, бо тіло, яке весь час збільшується, іде поруч. Воно вже настільки близько, що горби на його поверхні видно простим оком.
Тіло раптом почало зростати значно швидше… і одним стрибком зникло з поля зору. Картина на екрані змінилась. З зоряного неба знову проступило обличчя диктора.
— Небезпека минула, астероїд уже позаду… — сказав Северсон з полегкістю.
Глядачі також перевели дух і сіли в кріслах зручніше.
— Зараз мене академік Навратіл повідомив, що цей нововідкритий астероїд за його пропозицією названий іменем “Северсон”… — додав диктор збентежено.
— Ура! — підскочив Митько і почав аплодувати, його підтримали академік Тарабкін і Наташа Орлова.
Северсон і Алена вільні. Короткі хвилини свого відпочинку вони проводять у клубі. Сидять біля вікна під миршавою сосною, яка росте з закритого вазона. Ця рослина ніколи не знала Землі. її виростили садівники в оранжереї на Місяці. Змалку вона пристосувалась до зменшеної сили тяжіння, а в міжпланетних кораблях навчилась рости й зовсім без тяжіння. Звільнившись від ланцюгів гравітації, вона одразу ж скрутила свої гілки в такі дивовижні форми, що їй позаздрили б і штучно вирощені японські сосни. До осяйних лампочок вона тягнеться з такою ж любов’ю, як її сестри на Землі — до Сонця. Можливо, що вона не відрізняє цих ламп від Сонця і, незважаючи на свій досить високий вік, має кору все ще гладеньку, бо давно дізналась, що в цих умовах повинна заощаджувати воду. Краплини вологи, які осідають на неї з пари, що є в повітрі, не лишаються на її гілках сяючою росою. Вони вмить розпливаються по всій поверхні, так що здається, ніби всю сосну хтось вмочив у воду.
Северсон споглядав цікаве дерево і пригадував. Легко догадатись, куди залетіли його спогади. Вгадала це і Алена.
— Сосна вам нагадала Норвегію, правда? — урвала вона задумливу мовчанку.
Він кивнув на знак згоди.
— Щодо цього ми з вами однакові. Я також тепер думкою часто буваю вдома. Знаєте, доки людина десь на Землі, вона не сумує так, бо знає, що може коли завгодно і швидко повернутись. Але тут… Доки ти вдома, усе здається звичайним. А якщо людина від домівки далеко… Пригадую один вірш, який я вчила ще в школі. Сподіваюсь, ви не будете гніватись, якщо продекламую вам уривок з нього…