Дослідницька станція “Кварта”.
— Відважні люди! Справжні вчені! — сказав з полегкістю Хотенков. — І все-таки я за них боюсь. Пробачте, тепер уже не можна гаяти часу.
Він швидко набрав номер. На екрані відеофону з я-вилось обличчя людини з високим чолом і пишною сивою бородою.
— Пробачте, товаришу президент, що турбуємо вас під час відпустки… Чи можемо ми з доктором Заяцом відвідати вас? Ми одержали важливе повідомлення з “Променя”.
— Чекаю на вас, — коротко відповів президент Академії. — Коли приїдете?
— Вирушаємо негайно.
— Тоді — до зустрічі.
Хотенков поквапливо засунув текст повідомлення в портфель, і обидва вчені піднялися ліфтом на дах лівого крила палацу, де стояло кілька вертольотів. Сіли в перший з них і через десять хвилин приземлились біля невеликої мальовничої вілли в долині поблизу Великих Павловіц, у моравській Словаччині.
Повідомлення з Кварти президент вислухав з напруженою увагою.
— Треба діяти негайно! — сказав він рішуче, коли Хотенков дочитав останню фразу.
Один натиск на кнопку загального виклику — і ось ввімкнулись автомати радіорелейних ліній світу. Поступово оживали численні екрани перед робочим столом президента Академії. На сивобородого вченого уважно дивились чоловіки й жінки усіх рас і національностей.
— Друзі, ми повинні негайно зібратись у палаці Академії, — повільно сказав президент. — Корабель міжзоряної експедиції зазнав аварії на четвертій планеті системи Альфа Центавра А…
Опівночі, на надзвичайному засіданні президії Всесвітньої Академії наук, вчені одностайно ухвалили терміново організувати рятувальну експедицію і одночасно просити всі народи світу співробітничати з ними в будівництві двох нових міжзоряних кораблів, подібних до пошкодженого “Променя”.
Звістка про експедицію, прийнята астрогравіметром Заяца, схвилювала увесь світ.
Через кілька годин на заклик Всесвітньої Академії відгукнулись сто тисяч працівників з усіх галузей промисловості. Найбільші заводи всього світу вступили в змагання за право виготовлення деталей зоряних кораблів.
Розділ XV
НЕНАДІЙНИЙ ГРУНТ
За європейським календарем був місяць лютий, а на Кварті в цей час літо сягало своєї вершини. Жовте сонце немилосердно пекло романтичний край, оранжеве також було яснішим і пекучішим, аніж у попередні місяці. Кривава Проксіма, як богиня стихій, щодня з розкішшю розряджала атмосферну електрику у громохких бурях з бенгальськими вогнями блискавиць.
Разом із спекою, яка добре-таки дошкуляла людям, усе повітря заповнили незліченні рої великих літаючих комах. Хоч-не-хоч, довелося знову надіти скафандри.
Група Алени Свозилової одразу ж вступила в бій з усією цією нечистю. Однак тільки-но поляризатори радіоактивного випромінювання знищили одну хмару, як прилетіла друга, ще густіша.
— Скоріше за все цей подарунок нам надсилають сусідні болота! — гнівався Фратєв. — Насамперед слід було б напасти на ворога там.
— Не знаю, чи допоможе оте радикальне втручання, — задумливо сказав Навратіл. — В кращому разі можемо провести дезинсекцію тільки найближчих боліт, а віддаленіші одразу ж вихлюпнуть нові мільярди непроханих гостей. Зрештою ми навіть не знаємо, з якої відстані ці комахи прилітають. Гадаю, що ефективніше було б встановити навколо будівництва радіоактивну заслону. Випромінювання не повинно бути надто інтенсивним, щоб не знищувати марно вищих істот, які випадково перелетять через захисний рубіж.
Другого дня на Накритому столі працювали вже без неприємних компаньйонів. Про них нагадували тільки мерехтливі тіні, що роїлись в повітрі за невидимою стіною випромінювання.
Один ворог був переможений. Але наприкінці лютого з’явився ще один, набагато небезпечніший, — тектонічні зрушення.
Мадараш, який вартував однієї ночі біля входу в підземелля, раптом відчув під ногами легке тремтіння. Перш ніж він встиг натиснути на кнопку, щоб дати сигнал тривоги, в печері розлігся пронизливий тріск і скрипіння, тим страшніші, що до них приєдналось і тоскне завивання сирени.
Мадараш стрімголов помчав до лабіринта. Як завгосп, він насамперед хотів зазирнути до майна експедиції. Але недалеко від головного складу він мусив на мить зупинитись: підлога печери тріснула. Не довго думаючи, Мадараш перестрибнув через глибочезну вузьку розколину і помчав далі.
Головному складу небезпека поки що не загрожувала. Склепіння й стіни печери лишились неушкодженими, — лише кілька ящиків упали на підлогу.
Мадараш уважно оглянув кожен закуток, — адже тут було складено найцінніше: апаратура, обладнання та запасні частини “Променя”, без яких робінзони на Кварті навряд чи побудували б нову електростанцію та ливарню. Подеколи йому вчувались крики людей, але він не звертав на це уваги, знаючи, що склад далеко від житла.
Та ось раптом Мадараш серед хаосу звуків, що виходили із надр скелі, цілком виразно почув своє ім’я.
“Друзі в небезпеці!” — майнула в нього думка, і він помчав назад.
Біля знайомої вже йому розколини вчений зупинився, спантеличений. Головний коридор перед ним більш як до половини загороджений гладенькою кам’яною стіною, що повільно піднімалась вгору. Близько стелі, в отворі, який невблаганно зменшувався, стояв на колінах Навратіл і розгойдував змотану в кільце вірьовку, щоб кинути йому до ніг:
— Швидше! Швидше! Отвір може щосекунди закритись.
Мадараш схопився за вірьовку і кількома спритними рухами видерся вгору. Тільки тепер учений усвідомив, якої небезпеки уникнув: коридор все піднімався і піднімався, його наглухо перетинала стіна.
— Склад! — вигукнув Мадараш і, напружуючи всі сили, вчепився в скелю, немов бажаючи затримати її невблаганний рух.
Навратіл міцно схопив його за плечі:
— Схаменіться! Тікаймо звідси!
Мадараш опам’ятався тільки на Накритому столі, куди його притягли майже силоміць.
— Навіщо ви туди полізли?! — гнівався Фратєв. — Чи ви хотіли голими руками затримати гору?! Добре, хоч мені спало на думку, де вас шукати. Ще б трохи — і ви лишилися б там назавжди!
Тріск і скрипіння поступово затихали, аж поки нарешті замовкли зовсім.
Всім було моторошно. Сумовитою тісною групкою сиділи вони на недавно випиляних гранітних плитах і дивились на вхід у печеру, який зяяв зловісними проваллями посеред залитих багряним світлом Проксіми скель. Ніхто не наважувався поткнутись у підземелля, і не так од страху, — бо вся подорож у Всесвіт була суцільною небезпекою, — як тому, що скелі, можливо, поховали все: житло, склад, атомну електростанцію. В такому разі мандрівники лишилися б зовсім безпорадними серед незнайомої природи, повної несподіванок, а до того ж ще й віч-на-віч з трьома добре озброєними злочинцями.
А природа, немов бажаючи підтвердити, що вона справді немилосердна, приготувала їм новий “сюрприз”.
Небо огорнули густі хмари. Разом з ними прилетів крижаний вітер. На принишклу землю ринули потоки сиди.
Хоч-не-хоч, довелось шукати сховища у печері.
— Електростанцію знищено… — показала Молодінова на згаслі лампочки під стелею головного коридора.