— Ну, то ходімо хоч подивимось, — запропонував Фратєв. — Ми не боягузи. До того ж ще ніколи й нікому не бувало так зле, щоб не могло бути гірше.
Він скерував прожектор у темряву і рішуче пішов коридором. Інші приєднались до нього.
Схвильовано заходили вчені до підземної електростанції. Але на них чекала приємна несподіванка: вийшов з ладу тільки один реактор, а всі інші працювали на повну потужність.
Навратіл ніжно провів рукою по гладенькій поверхні щита управління:
— Поки ми володіємо атомною енергією, нам нічого боятись! Все, що ми втратили, відновимо. Це буде, правда, не за тиждень і не за місяць, але куди нам поспішати? Часу в нас вистачить! — посміхнувся він невесело.
Ще більше підніс настрій вчених огляд жилого приміщення. Ніби чудом спальня, вітальня, допоміжний склад і лабораторія лишились неушкодженими. Отже, можна було жити й боротись, як і досі.
І тільки Мадараш не поділяв загального захоплення.
— Рано радієте, друзі! — сказав він роздратовано. — Не забувайте, що головний склад поховано. Я завгосп і сьогоднішній черговий, а тому зараз піду на розвідку.
— Одному йти не слід, — затримала його Молодінова. — Підемо всі разом.
— За всіма ознаками, опустилась тільки задня частина підземного лабіринта, — міркував Цаген дорогою. — Коридор загалом не пошкоджено.
Біля тієї кам’яної стіни, що перетнула тунель кілька годин тому, вчені на мить замовкли, прислухаючись; у мертвій тиші тільки чувся шум води, що долітав звідкись з глибини.
— Насамперед ми повинні визначити, яке зниження відбулось при переміщенні, — промовила Молодінова, показуючи на щілину, що лишилась між двома зсунутими масивами.
Фратєв посвітив у тісне глибоке провалля і бадьоро кивнув головою:
— Трошки акробатики — і я пролізу цією щілиною.
— Я худорлявий, то зумію це проробити і без акробатики, — заперечив Мадараш. — До того ж я сьогодні чергую, — додав він, оперізуючись тросом.
За мить він зник у темряві розколини.
— Десять метрів… — повідомив Цаген, який стежив за тросом біля провалля…
Ще два червоних кружки, що позначали на тросі метри, зникли під ногами вчених, а Мадараш все ще опускався.
— Стоп! — глухо долинув нарешті його голос з глибини. Трос загойдався. — Увага, стою вже в коридорі… Звільняю трос… Іду до складу…
Люди, що схилились над розколиною, з напруженням чекали на повернення Мадараша. До віддаленого шуму води приєднувалось тільки їхнє нервове уривчасте дихання.
— Тягніть! — почувся через якийсь час голос з провалля.
Трос знову натягнувся.
Коли Мадараш виліз із розколини, його одяг був мокрий до рубця.
— У склад проникла вода? — стурбовано запитала Молодінова.
Мадараш кивнув:
— Треба щось робити, і негайно, бо позбудемось всього. Завдання було нелегке: щоб пройти в коридор, який опустився, треба було прорубати похилу шахту в суцільній скелі. Навіть бурова машина витратила б на це кілька днів. Але в наших робінзонів на Кварті була далеко могутніша техніка. Протягом якоїсь години вони перетягли до коридора і змонтували високочастотний випромінювач; концентрований потік енергії врізався в твердий граніт; у бездонне провалля з гуркотом посипались уламки гірської породи.
Менш як за добу похила шахта з’єднала обидві частини коридора. Ще півдня довелось витратити на те, щоб перетягти з допомогою портативних підйомників усі ящики й деталі з колишнього складу в ближчі до виходу приміщення. А коли з цим упорались, Молодінова скликала всіх до “вітальні” на термінову нараду.
Обставини для експедиції склались дуже несприятливо. Всі турботи збіглися водночас, і невідомо було, за що братися в першу чергу: чи будувати нове житло, чи монтувати гравітаційний передавач, чи досліджувати сусідній вулкан, який завдав стільки лиха, чи виступити на боротьбу з злочинцями, які здатні в першу-ліпшу мить заподіяти їм шкоди.
Не можна було зволікати бодай з однієї з цих справ, отож і вирішили воювати на кількох фронтах одночасно. Як завжди, експедиція розбилась на групи, що виконували свої завдання цілком самостійно.
Отак у надлюдській виснажливій роботі минув березень, пробіг і квітень. На щастя, погода сприяла нашим робінзонам. Короткочасні дощі не перешкоджали їм, а тільки приносили приємну свіжість.
П’ятого травня заговорив гравітаційний передавач, змонтований групою Мадараша поблизу екватора Кварти, досить далеко від Накритого столу.
Дванадцятого травня були закладені перші гранітні блоки майбутнього жилого будинку.
Погода все ще стояла чудова. Однак чотирнадцятого травня настала несподівана зміна: примчала буря з градом, а вночі випала легка пороша — явище на Кварті досі не бачене. Вранці на будівництво на Накритому столі об-рушився циклон, — тоді як за прогнозом мала бути тепла, хмарна погода. Метеорологічний спостережний пункт на “Промені” просто збрехав.
— Це не повинно нас дивувати, — зітхнула Молодінова. — Апарати при всій своїй досконалості змушені вести спостереження з дуже великої відстані і тільки на одній півкуі. Нічого не вдієш, — звернулась вона до Северсо-на, — доведеться-таки вам з Аленою вирушити в дорогу, щоб встановити автоматичні метеостанції по всій планеті.
— План подорожі в мене вже готовий, можемо вилітати хоч зараз, — сказала Свозилова, розгортаючи на столі велику карту обох півкуль планети. — Оце й є маршрут польоту, — пройшлась вона пальцем по червоній лінії, яка складною кривою перетинала всі континенти. — Отак можна в найкоротший строк оглянути більшу частину Кварти.
— Добре продумано! — похвалив Навратіл. — Але не забувайте, що ми виготовили карту на “Промені”, вона дуже неточна. Місця посадок, які ви так старанно позначили червоними цяточками, вам, мабуть, доведеться часто міняти. Проте інакше й бути не може, коли людина вирушає в незнані краї. Зайвим буде, звісно, й нагадувати, що обережність ніколи не завадить.
— А коли будете давати назву незнайомим морям, гірським пасмам чи островам, не забудьте й про мене! — засміявся Фратєв. — Так, приміром, острів у Срібному океані мені надзвичайно сподобався б.
— Я б вашим іменем назвала оцю затоку в центрі Нової Європи. В неї такий самісінький, як і у вас, вічно неспокійний характер! — пожартувала Алена.
Вранці шістнадцятого травня Северсон у супроводі Алени Свозилової вирушив у подорож навколо незнаної планети. “Стріла” одразу ж покинула ріку Надію і закружляла над Протокою зустрічі, де експедиція вперше приземлилась на Кварті.
Небо на північному заході було затягнуте важкими хмарами. Ліниво повзли вони над обрієм, і в їхній темній навалі час од часу виблискувало багряне полум’я вулканічних вибухів.
— Два місяці тому тут з’явились перші кратери вулканів, а сьогодні над узбережжям уже височать могутні пасма гір! — Алена поклала бінокль і посміхнулась. — Якщо так швидко змінюється вся поверхня Кварти, свою карту ми можемо здати до музею.
Літак залишив протоку і опинився над великим півостровом сусіднього континенту, який на карті був позначений як Геозія — на честь рідної Землі.
Густі прибережні джунглі незабаром змінила мертва пустеля з білісіньким піском. З обох боків її обступала горбиста рівнина, яка поступово переходила в безмежний степ.
— Печальний край… Ще щастя, що його за мене спостерігають кінокамери, — стомлено сказала Алена і поринула у вивчення карти.
— Здається, на обрії з’явились ліси, — відірвав Северсон від думок свою супутницю. Вона піднесла до очей бінокль і кивнула:
— Твоя правда. Долиною тече якась річка, а за нею починаються джунглі… А постривай-но… Поверни трохи ліворуч, я щось помітила… — вигукнула вона здивовано.
“Стріла” нахилилась на лізе крило і попрямувала до великого коліна невідомої ріки.
— Це надзвичайно! Поглянь, будови! — Алена подала Северсонові бінокль.