Нашвидку закусивши, рушили далі. Коли за великим поворотом на протилежному березі з’явилося Селище Невидимих, Краус пристав до берега.
— Сховаємось у пралісі та почекаємо до вечора. В темряві пробратись до селища легше. Я почергую, можете спати.
Тримаючи на колінах рушницю, Краус уважно стежив за загадковим селищем, його нерви були натягнуті, як струни. Дратувала мертва тиша під стрункими пірамідами та безтурботність обох колег. Одурманені алкоголем, вони спокійно спали за його спиною, подеколи голосно хропучи.
А час тягнувся нестерпно повільно. Нарешті зайшло найбільше сонце. Над обрієм затремтіло золоте світло вечірньої заграви. З багряного сяйва раптом виступив сніп сліпучих променів, які вмить поширились на все небо, гойдалися з боку на бік, то збігаючись, то розбігаючись, ніби хтось грався примарним віялом.
Вражений Краус почав торсати Мак-Гарді.
— Що?.. Що трапилось? — сполошився той спросоння і, нічого не розуміючи, глянув на мерехтливе небо.
Осяйне віяло поступово змінювало свої барви. Сліпучо-жовте проміння ставало оранжевим, потім криваво-червоним і, нарешті, ніби розтануло в блідому, ледь фіалкуватому світлі. Небо запнув прозорий зеленкуватий серпанок, перетканий химерними тінями.
Прекрасне й грізне видовище зникло несподівано, і увесь край миттю потонув у пітьмі. Але тільки на хвилину. Недалеко від селища над обрієм з’явилась червона Проксіма. Вона заявила про себе схожою грою тремтливих променів, як і Альфа Центавра А, яка щойно зайшла; потім криваве віяло перетворилось на ореол, що огорнув Проксіму, як сонячна корона.
Краусові з допомогою Мак-Гарді вдалося нарешті збудити і Грубера.
— Отже, рушаємо! — Краус набрав особливо поважного вигляду. — Ви обидва веслуватимете, щоб швидше очухатись, а я забезпечуватиму охорону. Зараз вирішується все, і я не потерплю ані найменшої недисциплінованості! — Він погрозливо підняв рушницю. — Ми повинні якнайшвидше досягти протилежної сторони. Плистимемо понад берегом, бо інакше течія віднесе нас далеко від мети.
Вітерець, що повівав з півдня, приємно охолоджував розпалені обличчя веслярів. На сумирній хвилястій поверхні ріки коливалось і поблискувало відображення Проксіми з ореолом, розірваним біля протилежного берега темними контурами химерних будов. Мак-Гарді й Грубер веслували, як механізми.
— Піду першим, аби не казали, що я боягуз, — рішуче заявив Грубер, коли пристали до низького берега і затяг-ли човен у траву.
Краус знизав плечима:
— Як хочеш, тільки не роби ніяких дурниць.
Грубер витягнув з човна рушницю і обережно попростував до селища. Зробивши кілька кроків, озирнувся. Тут приятелі вже не побачать, можна поласувати бананами.
Він витяг з кишені довгастий плід, надкусив… Однак шматок застряв йому в горлі.
У прогалині між кущами Грубер побачив рухливу тінь. В багряному світлі Проксіми на сильних задніх ногах стояв велетенський звір з непомірно великою головою і короткими передніми кінцівками.
Гнаний інстинктом самозбереження, Грубер стрімголов кинувся назад.
— Ящір!.. Ящір!.. Тікаймо! — волав він одчайдушно.
Краус люто затиснув йому долонею рота:
— П’яниця! Оці твої галюцинації призведуть нас до нещастя! Я тобі… Я… я… — Останні слова застряли йому в горлі. Як загіпнотизований, він витріщив очі на потвору, що загрозливо височіла проти неба над берегом.
Мак-Гарді зопалу натиснув на спусковий гачок рушниці. Тишу ночі розітнула черга.
Втікачі чкурнули чимдуж назад. Звір захитався, пройшов кілька кроків. На березі втратив рівновагу і поволі посунувся в воду. Кілька разів ще судорожно здригнувся і зник у глибині.
— Бачиш, адже казав я тобі, що тут повно ящерів… Давай повернемось додому, в гори…
— Заткни пельку! — люто зашипів Краус з густого чагарника. — Стрілянина, певно, потривожила все селище!
Грубер уперто труснув головою і, не озираючись, почвалав до човна.
— Стій, занапастиш себе і нас! — розпачливо гукнув Краус. — На річці квартяни побачать тебе як на долоні.
Але Грубер ішов далі, як сомнамбула.
— Та чого ти з ним панькаєшся?! — Мак-Гарді повільно підняв рушницю.
Краус вибив зброю з його рук:
— Ти збожеволів?! Чи не бачиш, що він п’яний? Ти хочеш, щоб ми лишились отут тільки вдвох? Тоді давай постріляємо один одного, та й буде кінець усім мукам…
Він побіг за Грубером, приглушив його ударом у потилицю і відтягнув у кущі.
— Що ж тепер? — запитав глухо Мак-Гарді.
— Чекати. Зараз більш нічого не вдієш. Побачимо, що відбувається в селищі.
Вони лягли поруч приглушеного Грубера, сторожко прислухаючись.
У Мак-Гарді наморочилося в голові. Очі злипались від утоми. Він непомітно засинав. А Краус, навпаки, був збуджений до краю. Щонайменший шерех впливав на його напружені нерви, як електрична іскра. Груди йому стискував страх, кров оглушливо стукала в скроні.
— Не спи… — з несподіваною ніжністю доторкнувся він до Мак-Гарді. — Ніде ані шелесне. Квартяни сплять, мабуть-таки, міцно або ж вони взагалі глухі — біс його знає!
— Скоріше за все, гадаю, ніч для них служить днем, і всі вони десь у мандрах, — міркував сонний Мак-Гарді. — Вдома лишилась сама сторожа, а з нею ми якось домовимось…
— А можливо, вони навмисне не виявляють себе, щоб заманити нас у пастку. Вскочили ми в халепу. Повертатись зараз не можемо, бо вони перестріляють нас на річці, мов зайців.
— Почекаємо до ранку та й підемо в селище, не криючись, щоб показати їм, що не маємо лихих намірів.
Краус погодився. Він підповз до човна, вибрав з нього найцінніший вантаж і розіклав у чагарнику навколо себе, щоб мати під руками. Мак-Гарді тим часом заснув.
Напруження в Крауса не спадало. Темрява гнітила його; йому ввижалось і вчувалось те, чого й не було насправді.
Ось йому почало здаватись, що великі кулі на високих пірамідах в селищі засяяли… Спочатку він і це сприйняв як обман зору, як наслідок перевтоми, але незабаром пересвідчився в реальності явища. Справді: кулі спалахували ясно-блакитним світлом, згасали, потім знову загорялись червоним, жовтим…
“Квартяни, мабуть, сигналізують…” — подумав Краус і ще дужче притиснувся до землі. Мак-Гарді він не будив, щоб уникнути розмови, яка могла б зрадити схованку. А кулі сяяли щораз інтенсивніше; вони тепер спалахували хаотично, різними барвами.
Поринувши у спостереження, Краус не звертав уваги на далекий приглушений гуркіт. Та ось незвичайні звуки почали швидко наростати. Глухо гримнуло, — та ще й так, що аж задвигтіло все довкола.
Краус злякано озирнувся і закам’янів: на обрії, чітко окреслюючи вершини гірського пасма, до неба зводились палахкотливі язики вогню.
Загриміли нові удари — ще сильніші. Помітно заколивалась земля. Мак-Гарді прокинувся і, забувши про обережність, спросоння загорлав:
— Що сталося?.. Нас обстрілюють?.. Нас виявили? Краус притиснув його до землі:
— У наших горах стався вибух вулкана… Наша “Ластівка”, мабуть, загинула…
Мак-Гарді ліг навзнак і втупив байдужий погляд у небо. Повільно витягнув з кишені “горілчаний” банан, надкусив його.
Краус безпорадно знизав плечима.
Ранок нагадав про себе таким же чудесним сяйвом, у якому згасав минулий день. Грубер очуняв і здивовано кліпав очима. Мак-Гарді поплескав його по плечу:
— Прокинься, сплюхо, чекаємо на тебе…
— Ну, що ж, ходімо… — сказав пригнічено Краус, підводячись.
— Раз мати породила, раз і помирати! — спробував посміхнутись Мак-Гарді. Грубер, нічого не розуміючи, покрутив головою і почвалав за своїми приятелями.
Незабаром вони дійшли до краю великого вимощеного чотирикутника, який приблизно на метр піднімався над рівниною. Нерішуче зупинились і в захваті дивились на незвичайні будови.