— А Бєлов уже там? Бєлов… там? — запитувала я.
— Він там… Я вам наллю валер'янки.
— Скільки йому років?
— Я думаю, тридцять п'ять.
Вона подала мензурку.
— І живе недалеко? Так?
— Зовсім близько. Випийте…
— Ну, так… Через дорогу від моєї колишньої школи.
— Ходить додому обідати. Значить, ви його знаєте?
— Знаю…
У небезпечні і навіть безнадійні хвилини людина шукає надію. Доля онуки поєдналася раптом у моїй свідомості з образом Іванка Бєлова. У цьому союзі я хотіла побачити спасіння… І побачила.
«Яке щастя, що саме він…» — думала я, не розуміючи ще, чому я так думаю.
В кінці коридора з'явилася жінка. Повна, немолода. Вона бігла.
— Це Ганна Іванівна, — полегшено прошепотіла Maina. — Він просив її… Слава богу! — Вона вийняла дзеркальце. — На кого я схожа! — І попудрилася.
Круглий годинник показував сім хвилин на третю.
Іван… Іванко Бєлов… Чому мені тоді потрібен був само він? Котрого раніше я побоювалася, з котрим насильно розлучила Володю… Я тоді втекла в іншу школу, щоб врятуватися від Іванкової відчайдушності і відваги. Від тих його якостей, на які зараз була вся надія.
З висоти свого горя я раптом роздивилася Іванкові вчинки в істинному світлі. Я пам'ятала їх усі… І той його вчинок, про який по могла розказати онуці.
— Слухай-но! Чому в мене дні бабусі, а дідусь тільки один? — якось спитала вона.
— Другого не було… ніколи, — розгубившись, відповіла я.
Вона в задумі походила по кімнаті й знову звернулась до мене:
— Слухай-но! А звідки тоді взявся мій тато?
Насправді дідусь у неї був. Як у мене колись був чоловік, а у Володі батько. Його звали Геннадієм. Геною… За професією він був зоотехніком. Потім учився її педагогічному інституті, де ми з ним і познайомились.
Його професійні турботи я назвала «чотириногими захопленнями». Він жив ними з дитинства. Без кінця про них думав і говорив. Я не вимагала, щоб із двох своїх кохань він вибрав одне. Але всіляко підкреслювала велич і красу свого призначення в порівнянні з приземленістю і буденністю його справ.
З допомогою літератури, яка покликана звеличувати, її ніби постійно принижувала його. Хоч і несвідомо.
Вважати головою свого дому викладача зоології здавалось мені несолідним. І головою стала я.
Мені хотілося, щоб Геннадій займався в житті одним, а захоплювався чимось іншим. Він підкорився… І тоді погасло те головне, що осявало його. Мені стало нудно. Я тільки тоді зрозуміла, що світло все ж таки було, коли воно згасло.
Я ще не знала в ту пору, що на благородних фанатиках, чим би вони не займалися, тримається світ. І що позбавити таких людей фанатизму — все одно що хлюпнути водою на вогнище…
Коли Володі виповнилося півтора року, ми з Геннадієм розлучилися. Він поїхав за тридев'ять земель, на Далекий Схід. Я попросила його на прощання не нагадувати про себе, щоб не травмувати сина. Він і тут підкорився.
А через тринадцять років я дізналася, що, почавши працювати в звірорадгоспі, він став видатним вченим. «Чотириногі захоплення» міцно поставили його на обидві ноги: він став доктором наук, директором інституту.
«Яке для Геннадія щастя, що я пішла від нього!» — цією думкою я, мабуть, хотіла догодити своїй совісті, звільнитися від гризот.
Але позбавити Володю такого батька я не могла!
Дізнавшись якось, що Геннадій приїхав до Москви на наукову конференцію, я організувала його зустріч із сином.
Іванко Бєлов нечасто приходив до нас додому. Але тут, звичайно ж, вийшло так, що Іванко зайшов. І, як пишуть, «взяв участь в переговорах».
Я повернулася додому пізно, коли зустріч закінчилася. Геннадій і Іванко пішли.
Обличчя у Володі було розгублене і винувате. Мабуть, таке, яке буває у вірного, люблячого чоловіка, який побачив іншу гарну жінку і не зміг не визнати її високих достоїнств.
Виявилося, що Геннадій зрідка буває в Москві, що все життя його пов'язане з далеким краєм, який він полюбив. Але вони твердо домовилися, що Володя у дні зимових канікул злітає до батька. А потім і під час літніх.
Я схвалила цей план. Але Володя до батька не поїхав… Його відмовив Іванко Бєлов. Хоч вони не так вже й дружили, Іванко мав на мого сина магічний вплив. І в цьому я бачила велику небезпеку!
— Навіщо ж ти це зробив? — запитала я Іванка. — Батько на нього чекає…
— Занадто вже він розумний! — похмуро відповів Іванко.
— Так це ж добре.
— Як сказати… Хай сам приїздить. Якщо захоче…