— Я прийшов, щоб віддати себе в руки правосуддя!
Ні, я не вірила, що диктанти вийняв він. Навіть коли б це і спало йому на думку, він би ні за що не доторкнувся до зошита мого сина. Бо це був син учительки… А Семен саме тому й вийняв Володин диктант!
Але довести цього я не могла.
Директор тоді ще не лічив витівок Іванка Бєлова. Він погодився з моєю версією, підкресливши, проте, що лицарство також має знати межі… І що не варто перетворювати шкільний клас у кімнату слідчого.
Для очистки совісті я все ж сказала Іванкові:
— Не вірю, що ти здатен на таку зухвалість!
— А пройти по карнизу третього поверху — це не зухвалість?
Я зрозуміла, чому він з'явився у вікні: ми повинні були повірити, що він здатен на все!
Одразу ж після уроків я передиктувала диктант тим шістьом, чиї роботи зникли. Семен Голубкін одержав трійку, бо вже встиг виловити на перерві свої помилки. І перейшов до сьомого класу.
Він не перейнявся почуттям вдячності до Іванка Бєлова. Навпаки, саме з тих пір Семен його незлюбив. Він по пробачав благородства, як не пробачав грамотності тим, хто йому ж допомагав знаходити помилки. Іванко Бєлов це зрозумів…
Після того, як Семен знову насолив своєму спасителю, я ніби мимохідь сказала Іванкові:
— Ну, що… жодна добра справа не залишається безкарною?
Мені не хотілося, щоб він вважав мене наївною і думав, що я повірила його зізнанню, виголошеному з підвіконня.
Іванко знітився. Не тому, що я його викрила. А від моєї фрази про караність добра.
— Всяко буває! — сказав він. — Через це всім не вірити?
Зараз, коли мені треба було повірити у Іванка Бєлова, я згадала цю розмову.
Але чому ж я раніше не надавала їй ніякого значення?
Щоб спрямувати енергію Іванка Бєлова у потрібне русло, я, пам'ятаю, в сьомому класі призначила його редактором стіннівки.
Для початку Іванко завів на її колонках анкету: «Що про нас думають наші вчителі?»
Я написала, що люблю їх усіх (усіх сорока трьох!), що тому буваю незадоволена ними, сувора і що бажаю їм усім щастя.
Наступна анкета називалась інакше: «Що ми думаємо про наших учителів?»
У цьому номері Іванко сперечався зі мною: «Не можна, я вважаю, любити всіх на світі людей. А ми — ті ж люди. Я б, наприклад, не зміг полюбити Семена Голубкіна!»
Так прямо і написав. Не побоявся Семена. А я раз у раз оглядалася на Голубкіна…
— Скільки років вашій онуці? — спитала сестра Маша.
— Шість з половиною.
— Восени повинна була піти до школи?
«Чому повинна була? Вона піде до школи… — казала я собі. — Іванко Бєлов урятує її! Зараз, коли я до кінця зрозуміла його… Коли до кінця повірила… Він не може її не врятувати!»
Круглий годинник показував сім хвилин на третю.
«Він пам'ятав тільки про себе. І про свої витівки…» — сказала я одного разу онуці.
Це була неправда. Він думав про інших набагато більше, ніж інші про нього.
Але для Іванка це не мало ніякого значення: здійснюючи свої «рятувальні експедиції», він ніколи ні за що не платив і нічого не бажав натомість.
Зараз він думав про мою онуку. І рятував її.
«Безумству хоробрих співаємо пісню!» — ніби жартуючи, цитував він. Але ніколи не учиняв безумств заради себе. Чому тільки в лікарні я це зрозуміла?
Невже неодмінно повинна трапитися трагедія, щоб ми зрозуміли, хто може нас від неї врятувати?
На виду у великої біди мені хотілося висповідатися перед собою і знайти спокуту.
Я пам'ятаю слова мудрого Монтеня, який сказав про свої очі: «Нема на світі іншої пари очей, які б стежили за мною так пильно».
Мої очі також були того дня дуже пильні… І незадоволені мною.
Коли виявилося, що Геннадій, мій колишній чоловік, став доктором наук, великим вченим, я вирішила, що він раніше приховував від мене свої здібності. Насправді ж це я приховувала його здібності і його характер від нього самого. Я хотіла, щоб компасом для Геннадія були лише мої погляди, мої переконання.
Але життєвий компас, вірний для одного, може збити з пуття іншого… Мені хотілося, щоб мій чоловік дивився на світ моїми очима і жив моїми покликаннями. З тими, хто любить, так поводитися небезпечно: вони можуть підкоритися — і назавжди загубити себе.
Інколи я так поводилася і з сином: вибирала йому друзів, розлучила з Іванком Бєловим… Він любив мене — і теж мені підкорявся. А потім, певно, намучившись зі мною, оженився на Клаві, яка завжди до нього «приєднувалась».