Щоб повірити в себе, людина часом потребує глибокої поваги… Коли син, ще школярем, возився з брудними черепками і в усякому мотлосі бачив ознаки «древньої культури», багато хто сміявся з нього. А Іванко Бєлов захоплювався.
Чому ж я їх все ж таки розлучила?
У Іванка був свій характер. Що не підкорявся… А я у ті роки, несвідомо, намагалася привести до спільного знаменника всі сорок три характери своїх учнів. 1 цим знаменником була я сама.
Про долі учнів мені хотілося знати все: хто батьки, в яких умовах живуть, як вчать уроки… Але виявилося, що пізнати характери набагато важче, ніж долі. І я звільняла себе від цього.
Я хотіла, щоб учні слухняно всьому у мене вчилися. Ваня ж сам міг, якщо не навчити, то, в усякому разі, провчити мене.
— Я зазирну в операційну, — сказала мені сестра Маша.
Вона знову вийняла дзеркальце, поправила зачіску і пішла. Потім повернулась і сказала:
— Нічого… Іван Сергійович усміхається. Все буде гаразд!
І почала наливати валер'янку. Я простягла руку. Але вона випила валер'янку сама. «Як же вона могла побачити, що він усміхається? — подумала я. — Як вона могла це побачити? Адже ж на обличчі хірурга пов'язка. Як же вона?.. Але ж там поруч із моєю онукою Іванко Бєлов! Отже, все і справді буде гаразд…. Я вірю. Якщо Іванко Бєлов…»
Раніше він раз у раз обрушував на мою голову надзвичайні пригоди. «Що буде, коли всі почнуть брати з нього приклад?» — з острахом думала я. Але наслідувати його ніхто не зміг би: для цього потрібен був його, Іванків, характер.
Мій сип, археолог, завжди запевняв, що вплив минулого на сьогодення і майбутнє колосальний.
«Із того, минулого, Іванка, який міг заради врятування Семена Голубкіна пройти по карнизу третього поверху, вийшов хірург, — думала я. — Адже ж хірурги також повинні допомагати всім, хто потребує цієї допомоги — незалежно від достоїнств і якостей: і Голубкіним, і моїй онуці».
Деякі з тих, хто знав мене в молодості, зустрівши згодом, казали:
— Обламало тебе життя… Обламало!
А насправді життя довело мені, що не можна пригнічувати людину. І що добро кожен повинен творити по-своєму. І що третій у п'ятому ряду не повинен бути схожим на п'ятого в третьому ряду… І що взагалі я, вчителька, повинна бачити не ряди, а людей, що стоять поруч або віддалік одне від одного. І що несхожість характерів навряд чи слід сприймати за несумісність…
Цей досвід, на жаль, коштував жертв, які я не повинна була приносити. Учитель, як і хірург, помилятися не має права. Хоч моральне нездоров'я, можливо, і не призводить до фізичної смерті.
«Де твоя колишня суворість, непримиренність?» — запитували мене. Не-при-ми-рен-ність… Це означає те, що «не при мирі». Навіщо ж вживати таку зброю у спілкуванні з друзями? Та й взагалі є якості, які, як скальпель хірурга, не годяться для буденного, повсякденного вжитку.
«Мене дивує гнів людини, яка гнівається раз на рік», — сказав хтось із тих, чиї вислови варто запам'ятовувати.
Про непримиренність, думаю, можна сказати те ж саме.
«Добре було б до кінця засвоїти всі ці істини не зараз, в шістдесят третьому році, коли мені вже виповнилося шістдесят три, — думала я, — а хоча б тоді, в тридцять дев'ятому, коли я втекла від Іванка Бєлова… І коли мені також було тридцять дев'ять».
Ці збіги (знову збіги!) завжди потішали Володю.
— Мамочко, скільки тобі зараз років? — запитував він. І ніби міркував уголос: — Та-ак… Надворі у нас «рік — відмінник»: п'ятдесят п'ятий. Виходить, і у тебе, мамочко, — дві п'ятірки!
І цього року він також жартома нагадав мені, що цифра 63 в календарі збігається з моєю шістдесят третьою весною.
Я усміхалася цим звичним жартам. Але не так весело, як чверть віку тому.
Іванко залишився самим собою — і тому я вірила, що моя онука піде восени до школи. Вірила.
«Ось чому потрібен був цей сьогоднішній збіг, — думала я. — Щоб Іванко врятував мою онуку. І щоб я сказала йому, що все нарешті зрозуміла. Не зараз, звичайно, сказала… а потім. Зараз я просто почну йому дякувати, нескінченно дякувати…»
— Іване Сергійовичу! — вигукнула Маша і, на ходу поправляючи зачіску, кинулась назустріч огрядному чоловікові, який виходив з операційної.
Він стягнув з обличчя марлеву пов'язку і витирав нею лоба.
Я не могла йти… Я ухопилася за Машин столик. Ноги зробилися важкими. Він сам підійшов до мене.
— Опритомніла ваша цариця.
«Від чого?» — хотіла спитати я. Але не спитала.
— А по батькові вона не Петрівна?
Я нічого не могла відповісти. I заплакала. Він обережно погладив мене.