Худенька мама потягла мене вгору по східцях на наш третій поверх: вона не хотіла слухати Гнєдкова.
Потім перегнулася через перила і звідти, згори, ще раз метнула в нього списа:
— Вишукувати слабке у сильних, дрібне у великих — втішно для себе, чи не так? Так ніби й зближаєшся з ними?
— Що ви маєте на увазі? І кого? — запитував знизу Гнєдков так збентежено, ніби, граючись, ударив по м'ячу, всередині якого виявилась вибухівка.
Мама точно знала, хто в якій квартирі і на що хворий. Здавалося, вона дістала завдання відповідати за здоров'я всіх мешканців нашого будинку. «Від кого дістали?» — розмірковував я. І лише коли подорослішав, зрозумів, що це завдання дала мамі її совість.
Хворих вона визначала відразу: за кольором обличчя, запаленими очима, за рухами і ходою. Вона не могла пройти повз людину, яка нездужала.
— Це вже моя хвороба, — казала мама.
«У-у, як ви дихаєте! — зверталась вона до одного. — Не допомагати серцю це варварство, безкультур'я».
«Навіщо ви намагайтеся перебороти хворобу на ногах? — зверталась до другого. — Конфлікт з організмом не закінчиться на вашу користь!»
Людей, що нехтують своїм здоров'ям, мама вважала жорстокими:
— Себе не жалієте, то хоч близьких пожаліли б!
«Ваш вигляд мені не подобається!» — зауважувала вона, витягуючись навшпиньки, як під час гімнастики, i обмацуючи чийсь лоб. Долонею вона визначала температуру з точністю до десятих.
Поступово, сама того не бажаючи, мама привчила сусідів звертатися до неї не лише з медичних питань, але й з іншими проханнями. «Бюро добрих послуг!» — прозвали нашу квартиру.
— Це образливе прізвисько, — сказала мама. — Але в бюро не може працювати одна людина. Повинно бути мінімум двоє. Ти зрозумів?
— Працюєте до виснаження, — співчував Гнєдков. — А ті, заради кого ви виснажуєтесь, чи захочуть вас ремонтувати на випадок якоїсь життєвої аварії? Адже лікарі, я здогадуюсь, не лише лікують, але й самі хворіють.
Породжувати недовіру в навколишній світ було хворобливою пристрастю сусіда з нижнього поверху.
— Бачив би ваш покійний чоловік! Адже він до цієї своєї хвороби… пестив і балував вас, як дитя!
Ніжність, проте, не розпестила маму, а баловство не розпустило. Вона працювала до виснаження, ніби виснаження не могло бути: приховувала втому, а свої вчинки не вважала подвигами.
— Лікар — не тільки професія, але й спосіб життя, — запевняла вона.
І бюро добрих послуг продовжувало діяти.
Самотні хворіли набагато частіше і довше, ніж сімейні.
— Самотність, як інфекція, що причаїлася, підточує організм зсередини, — сказала мама. — Страшно подумати, але деякі самотні люди радіють хворобі: про них згадують! Приходить лікар із поліклініки. Я приходжу… Не можна залишати людей самотніми!
«Ненавиджу війну!» — щоразу повторювала мама, коли підходила до квартири на першому поверсі, де жила Надія Омелянівна. Цими словами мама ніби стукала до неї.
— Іди додому, Петре! Вона, коли розмовляє з дітьми… плаче. Тож іди.
Донька Надії Омелянівни загинула на війні в сорок першому році. Її звали Тетянкою.
— Іди, Петре!
Мама брала мене за лікоть і обережно підштовхувала до ліфта.
Вона вже тоді була нижчою від мене на півголови, але все в її зовнішності було зрілим, визначеним.
— Я — завершений об'єкт, — казала вона. — А ти маєш вигляд ще недобудованого.
Це справді було так. У незакінченому будинку одна якась частина неодмінно випереджає іншу і тоді вона має безглуздий вигляд, випирає. Природа кинула свої головні будівничі зусилля на мої руки і шию: вони були непропорціонально довгими. Я знав про це — і шию намагався сховати в плечах, а руки за спину. Мені здавалося незручним бути вищим мами — і я підкреслено в усьому їй підкорявся: в ліфт — то в ліфт, не заходити в квартиру — то не заходити.
Та коли Надія Омелянівна тяжко захворіла, мама сказала:
— Я виписала для неї безліч ліків. Але рецепти самі по собі не можуть допомогти. Тому відправляйся за звичним маршрутом — в аптеку!
Маршрут і справді був для мене звичний: коли мама встановлювала в якій-небудь квартирі медичний пост і починала атакувати хворобу, боєприпаси у вигляді ліків підносив я. Якщо, звісно, у потерпілого не було родичів.
Біля дверей Надії Омелянівни, мимоволі наслідуючи маму, я прошепотів: «Ненавиджу війну!», ніби це був умовний пароль.
Кроків я не почув, але двері відчинилися.
— На вулиці холодно? — спитала Надія Омелянівна.
— Що ви? Тепло!
— А я змерзла.
Кутаючись, ніби ховаючись, у величезну хустку, вона безшумно вернулася до ліжка.