Аліса нічого не відповіла. Й тут Бет кинулася на неї й обіруч учепилася в куртку.
— Годі дурниць, Алісо! Ви ж радо обшукали мої речі, коли вирішили, наче я щось ховаю...
Брі спробувала відтягнути сестру, а Аліса пручалася й вищала:
— Заберіть її від мене!
Бет залізла до неї в кишеню й, задоволено крекнувши, витягнула трофей і піднесла вгору. Телефон. Другою рукою вона відштовхнула Алісу.
Аліса заточилася, зробила кілька кроків — і тут кинулася вперед, намагаючись відібрати телефон. Жінки почали боротися і врізалися в стіл. Дзенькнув, упавши на підлогу, ліхтарик, і запала темрява. До Брі долинало кректання — бійка тривала.
— Він мій...
— Ану відпус...
— Годі! — почула власний крик Брі. Вона не була впевнена, до кого звертається. Щось важко підкотилося їй до ноги. Ліхтарик. Вона підняла його і потрусила — і світло знову спалахнуло, засліплюючи її. Вона незграбно розвернулася на звуки.
Аліса й Бет сплелися на підлозі. У плутанині рук і ніг Брі не могла розрізнити, хто є хто, а потім одна з них підняла руку. Брі хотіла крикнути, але запізнилася. У промені ліхтарика майнула розмашиста чорна тінь: це швидко й сильно опустилася рука Бет. Від виляску, з яким вона врізалася Алісі у вилицю, здавалося, затрусилися стіни.
Розділ 20
Кармен вийшла з адмінкорпусу, тримаючи в руках карту з позначкою — великим червоним хрестиком.
— Нам сюди, — сказала вона, сідаючи назад у машину. — Це далеченько, хвилин сорок. Найближче під’їхати можна Північною трасою.
Фок зазирнув у карту. Хрестик стояв посеред бушу. За декілька кілометрів на північ від нього зелену зону перетинала вузенька дорога.
Кармен пристебнула пасок.
— Сержант Кінг уже на місці. І, схоже, Марго Рассел також там.
— Не сама ж вона приїхала? — запитав Фок.
— Ні. Я бачила в адмінкорпусі Лорен. Сьогодні вранці їх обох привіз офіцер зв’язку. Марго досі відмовляється бачитися з татом. Він теж їде, але окремо.
Коли виїжджали зі стоянки, Фок помітив постать, яка спостерігала за ними крізь зачинені двері адмінкорпусу. Одна з близнючок, подумав він. Через напівтемряву важко було сказати, котра саме.
Їхали сільськими шляхами, й у кронах дерев свистів вітер, а Кармен заговорювала тільки зрідка, щоб дати вказівки. Дороги вужчали й вужчали, поки машина не почала підскакувати на погано заасфальтованому путівці, який вів до юрми поліціянтів і шукачів.
Тут аж гуло від дивної суміші занепокоєння й полегшення. Нарешті хоч якийсь прорив, хай і не зовсім такий, на який усі сподівалися. Вилізаючи з машини, Фок побачив червону пляму. Скраю групи лісників стояв Іян Чейз у флісці «Авторитетних пригод». Він був наче і з ними, і не з ними. Побачивши Фока й Кармен, він коротко кивнув і рушив до них.
— Добридень, є новини? Її знайшли? Ви тому приїхали?
Його очі раз у раз перебігали на буш і назад.
Фок зиркнув на Кармен.
— Ні, наскільки нам відомо.
— Але знайшли колибу, — Чейзові очі й досі бігали. — Тіло може бути неподалік.
— Або ні, якщо вона ще жива.
Чейз завмер і кліпнув, не в змозі швидко стерти з обличчя нетактовний подив.
— Так, звісно. Безперечно. Сподіваюся, так і є.
Фок не міг йому дорікати. Він і сам розумів, що шанси мізерні.
Поліяціянт з турбази попередив сержанта Кінга по рації, і той уже чекав на Фока й Кармен на узліссі бушу. Він був сірий з обличчя, але в рухах відчувався сплеск адреналіну. Коли вони підходили, він помахав рукою і, глянувши на їхні гірські черевики, схвально кивнув.
— Добре. Без таких тут не обійтися. Ходімо.
Він повів їх у буш; Фок і Кармен рушили за ним. За хвилину гамір позаду стих, а їх огорнула густа тиша. Фок помітив поліційну стрічку, що майоріла на дереві, показуючи дорогу. Під ногами ледве виднілася стежка — вона вгадувалася здебільшого завдяки прим’ятостям, що лишилися від черевиків, які нещодавно тут пройшли.
— То як ви нарешті розшукали це місце? — запитав Фок.
Тут вони були самі, але Кінг стишив голос.
— Подзвонив в’язень з Барвону[1] і дав підказку. Він з банди байкерів, цілий шлейф злочинів, а сидіти, видко, набридло. Почувши в новинах, що ми шукаємо колибу, він вирішив поторгуватися. Каже, мав кількох приятелів, які іноді продавали Семові Ковачу наркотики.
— Справді?
— Він каже, Сем любив похизуватися своїм татусем: похвалявся, що знає таке, чого не знає поліція, в такому дусі. Сем двічі водив їх сюди, — Кінг кивнув на вузеньку стежку в них під ногами. — Байкер не був точно певен, де це, але знав про Північну трасу й ще декілька орієнтирів — там трохи далі є ущелина, — тож ми змогли звузити коло пошуків. Він певен, що має ще інформацію. Просто зараз він разом з адвокатом намагається укласти угоду.
— А ви вірите йому щодо Ковача? — запитала Кармен. — Не може так бути, що він просто колись випадково набрів на це місце, а тепер намагається прикрасити історію?
— Так, віримо, — зітхнув Кінг. На мить затнувся. — Ми знайшли людські рештки.
Запала тиша. Фок перевів на нього погляд.
— Чиї?
— Гарне питання.
— Не Алісині?
— Ні, — похитав головою Кінг. — Безперечно, ні. Занадто давні. Там є ще дещо цікаве — самі побачите, — але її слідів поки що немає.
— Господи, — зронила Кармен, — що там сталося?
У глибині бушу сміялися й кричали невидимі кукабари.
— Ще одне гарне питання.
День 3. Ніч суботи
Бет почула виляск, із яким її рука врізалася в Алісину вилицю, за мить до того, як долоню затопив біль. Здавалося, колибою прокотилася луна, а рука пекла від болю.
Якусь хвилю Бет здавалося, що вони ще балансують на тонкій межі, коли їй — їм обом — ще можна відступити. Вибачитися. Потиснути руки. Повернувшись додому, написати скаргу у відділ кадрів. А потім за вікном зірвався вітер, з Алісиної глотки вихопився здушений сердитий звук — і раптом вони обидві хитнулися й упали. Коли здійнявся галас, від линув, здавалося, з усіх кутків приміщення.
Бет відчула, як Аліса схопила її за волосся й потягнула її голову вниз. Бет втратила рівновагу та врізалася плечем у підлогу. Від важкого падіння з неї аж вибило дух. Дві руки втиснули її обличчя в підлогу, й Бет відчула під щокою колючий пісок, а в роті — затхлий присмак вогкості. Хтось тиснув на Бет. Аліса. Хто ще це може бути? Зблизька Бет занюхала легкий запах тіла, й у підсвідомості знайшлося місце для подиву. Здавалося, Аліса належить до людей, які ніколи не пітніють. Бет спробувала відбиватися, але руки в неї були затиснені під незручним кутом, отож вона заборсалася, чіпляючись за одяг, та пальці ковзали дорогою водонепроникною тканиною.
Тут вона відчула, що її хтось тягне, й інша пара рук спробувала розборонити їх з Алісою. Брі.
— Геть від неї!
Бет не була впевнена, до кого сестра звертається. Вона спробувала випручатися, аж тут Брі, втративши рівновагу, з гуркотом гримнулася на них. Трійця важко перекотилася та втелющилася в ніжку столу, й той, скреготнувши, поїхав по підлозі. Різко кудись врізався — і хтось на тому кінці кімнати зойкнув від болю. Бет спробувала сісти, але рука у волоссі знову потягнула її вниз. Голова з такою силою гепнулася об підлогу, що зі шлунка в горло піднялася хвиля нудоти. В темряві затанцювали білі іскри, й Бет відчула, як під вагою рук, що вчепилися в неї, вона обм’якла.
Розділ 21
Що далі просувалися, то важче було знаходити стежку. За годину вона, перетнувши струмок, майже зовсім зникла, а коли знову з’явилася, то несподівано звернула до крутого спуску в ущелину, про яку згадував Кінг. Стрункі шереги однаковісіньких дерев створювали оптичні ілюзії, й Фок відчував дедалі більшу вдячність за де-не-де розвішану поліційну стрічку. Не хотілося б йому долати цей шлях на самоті. Тут так і тягнуло зійти на манівці.
Побачивши серед навколишнього бушу жовтогарячі плями, Фок відчув полегшення. Шукачі. Отже, вже близько. Немов у відповідь, дерева помалу розступилися, і ще за кілька кроків він опинився на галявинці.
1
Барвонська в’язниця її величності — австралійська чоловіча в’язниця суворого режиму для особливо небезпечних злочинців у штаті Вікторія