Коли Сьюзанн проаналізувала, на які потреби витрачає силу волі, стало зрозуміло, що робота забирає всі сто відсотків, — починаючи з ранкових е-мейлів та закінчуючи тривалою поїздкою додому в нескінченних заторах. Давня звичка переглядати пошту за ранковою кавою залишилася в Сьюзанн ще з тих часів, коли вона тільки влаштувалася на роботу і прагнула перевершити покладені на неї сподівання. Тепер же не було жодних причин, чому ці листи не могли зачекати до восьмої години ранку. Сьюзанн вирішила, що єдиний час, коли в неї достатньо енергії і який вона може присвятити досягненню своїх цілей, — перед початком робочого дня. У неї з’явилася нова звичка: за ранковою кавою вона стала працювати над власним бізнес-проектом замість того, щоб дбати про чиїсь інтереси.
Для Сьюзанн цей крок став дуже важливим, адже вона спрямувала силу волі на досягнення своєї мети. Також вона продемонструвала важливе правило сили волі:
якщо вам ніяк не вдається знайти час та енергію для власного «я буду», заплануйте ці справи на той період, коли сил у вас найбільше.
Чому самоконтроль обмежений?
Звичайно, в нашому організмі відсутній справжній м’яз самоконтролю, який не дозволяв би нашим рукам тягнутися до солодощів чи гаманця. Однак у мозку все-таки є дещо на нього схоже. І хоча мозок — це орган, а не м’яз, він також стомлюється від постійних актів самоконтролю. Нейробіологи дійшли висновку, що після кожного використання сили волі система самоконтролю мозку стає менш активною. Наче стомлені ноги марафонця, наш мозок також знесилюється від безперервного напруження.
Молодий психолог Меттью Ґелліот, колега Роя Баумайстера, спробував проаналізувати, чи пов’язана мозкова втома з енергією. Самоконтроль — це енергозатратне завдання для мозку, а наші внутрішні джерела енергії обмежені: зрештою, в нас немає ніякої внутрішньовенної крапельниці, що постачала б цукор до префронтальної кори. Ґелліот замислився: можливо, виснаження сили волі — це лише результат нестачі в мозку енергії?
Щоб відповісти на це питання, науковець вирішив дослідити, чи може додаткова енергія, яку дає цукор, відновити виснажену силу волі. Він запросив піддослідних до лабораторії, щоб вони виконали низку завдань, пов’язаних із самоконтролем, — від ігнорування чинників, що відвертали увагу, до контролю емоцій. Перед виконанням кожного завдання та після його завершення в учасників вимірювали рівень цукру в крові. Що сильніше знижувався рівень цукру після виконання одного завдання, то гірше піддослідний виконував наступне. Здавалося, що самоконтроль висмоктував з тіла енергію, і її втрата послаблювала самоконтроль.
Ґелліот дав виснаженим учасникам по склянці лимонаду: половині з них — із цукром, а решті — напій-плацебо зі штучним підсолоджувачем, що не дає організму корисної енергії. Дивовижно, але підвищення рівня цукру в крові відновлювало силу волі. Учасники, які випили лимонад із цукром, покращили самоконтроль, тоді як після напою-плацебо самоконтроль лише погіршувався[68].
Виявилося, що низький рівень цукру в крові пояснює наші невдачі — від небажання виконувати складне завдання до нервового зриву. Ґелліот (нині професор в Університеті Зірве в Туреччині) встановив, що низький рівень цукру також зумовлює стереотипне мислення та небажання жертвувати кошти на благодійність чи допомагати незнайомцеві. Низькі запаси енергії пробуджують наші найгірші риси. Підвищення рівня цукру повертає людині її чесноти — цілеспрямованість і терплячість, розважливість та щедрість[69].
Як ви вже, мабуть, здогадалися, результати цього дослідження мої слухачі сприйняли з неймовірним захватом. Наслідки цього відкриття неочікувані й водночас приємні. Цукор — наш новий друг. Шоколадний батончик чи кола допомагають розвинути самоконтроль (або принаймні відновити його). Моїм слухачам припало до вподоби це дослідження, і вони з радістю випробовують цю гіпотезу на собі. Один із моїх студентів постійно носив із собою пакетик жувальних цукерок. Інший завжди тримав у кишені м’ятні пастилки, що містять справжній цукор, та жував їх під час тривалих зустрічей, щоб протриматися довше за своїх колег. Я аплодувала ентузіазму цих ласунів та їхньому вмінню втілити теорію в практику. Зізнаюся, я й сама роками носила цукерки на кожну вступну лекцію із психології, сподіваючись привернути увагу студентів та відірвати їх від фейсбуку.[9]
9
Чи допомогло таке частування цукерками? Не впевнена, але, судячи з оцінок за тести наприкінці чверті, воно себе виправдало.