Отже, інші вчені помилялися щодо ефекту стимулювання цієї ділянки середнього мозку щура? Чи щур Олдза й Мілнера просто виявився мазохістом?
Насправді ж через свою незграбність учені, коли вводили електроди, просто зачепили ще не досліджену ділянку мозку. Олдз за фахом був не нейробіологом, а соціальним психологом, тож йому дещо бракувало навичок лабораторних випробувань. Він просто неправильно імплантував електрод. Завдяки своїй помилці вчені виявили ділянку мозку, що під час стимуляції викликала відчуття неймовірної насолоди. А як ще пояснити те, що щур був готовий на все, щоб отримати розряд? Олдз та Мілнер назвали своє відкриття центром задоволення в мозку.
Однак вчені ще не розуміли всієї важливості свого відкриття. Щур відчував не насолоду — він відчував бажання. Але це відкриття стало неабияким кроком до розуміння бажання, спокуси та залежності. Уважніше до нього придивившись, ми побачимо, що не завжди потрібно сліпо довіряти своєму мозку в питаннях щастя. Ми дослідимо, як знавці нейромаркетингу використовують цю нову науку, щоб маніпулювати нашим мозком та викликати бажання, і спробуємо зрозуміти, як ми можемо їм опиратися.
Обіцяна винагорода
Щойно Олдз та Мілнер відкрили центр задоволення в мозку щура, то одразу ж поставили собі за мету продемонструвати, яку саме ейфорію викликало стимулювання цієї ділянки мозку. Спершу вони добу не давали пацюку їсти, а потім посадили його посередині короткого тунелю, на обох виходах з якого був корм. За звичайних обставин щур одразу побіг би до одного з виходів та схопив би смаколик. Але якщо перед цим йому давали розряд, він завмирав та не рушив із місця. Щур волів зачекати на ще один можливий розряд, аніж бігти по корм.
Науковці також дослідили, чи захоче щур самотужки отримати розряд, коли матиме таку можливість. Вони встановили важіль, натискання на який стимулювало електричний розряд у центр насолоди. Щойно щур зрозумів призначення важеля, то почав натискати на нього що п’ять секунд. Тварини, яким надали вільний доступ до самостійної стимуляції, не демонстрували жодних ознак насичення та продовжували натискати на важіль, аж доки не валилися з ніг від виснаження. Заради стимуляції мозку пацюки навіть були готові на самокатування. Олдз встановив важелі самостимуляції з протилежних боків клітки, розстеливши між ними сітку під напругою, та налагодив їх таким чином, що щур за один раз міг отримати лише один розряд від кожного важеля. Пацюки бігали від одного важеля до другого, травмуючи лапи, аж доки фізично більше не могли продовжувати. Олдз ще дужче переконався, що єдина причина такої поведінки щурів — отримання насолоди.
Невдовзі після цього психіатрам здалося, що цей милий експеримент можна повторити й на людях.[17] Роберт Гіт з Тулейнського університету ввів електроди в мозок пацієнтів та дав їм важіль для самостійної стимуляції нещодавно відкритого центру насолоди. Пацієнти Гіта робили приблизно те саме, що й щури Олдза та Мілнера. Отримавши дозвіл самостійно стимулювати себе скільки завгодно разів, пацієнти робили це в середньому сорок разів на хвилину. Коли піддослідним (які були голодні) приносили тацю з їжею, вони відмовлялися переривати експеримент, щоб перекусити. Один пацієнт щосили запротестував, коли дослідник спробував завершити експеримент та від’єднати електроди. Інший учасник після того, як пристрій уже було вимкнено, ще понад двісті разів тиснув на кнопку, аж доки дослідник не змусив його зупинитися.[18] Якимось чином ці результати переконали Гіта, що самостимуляція мозку — це прийнятна терапевтична методика для лікування низки психічних розладів (пацієнтам же сподобалось!), і він вирішив, що доцільно було б залишити електроди в мозку пацієнтів і дати їм невеличкі мобільні стимулятори, які вони носили б на поясі та могли використовувати, коли їм заманеться[113].
Варта уваги передісторія цього дослідження. Панівною науковою парадигмою тих часів був біхевіоризм. Біхевіористи стверджували, що єдиний показник, вартий того, щоб його вивчати, — як у тварин, так і в людей — це поведінка. Думки? Почуття? Марнування часу. Якщо об’єктивний спостерігач не може чогось побачити, отже це не наука і значення не має. Саме тому ранні звіти Гіта не містять жодних докладних описів того, що відчували пацієнти під час самостимуляції. Гіт, так само, як Олдз та Мілнер, припускав, що ейфорійна насолода була винагородою для його піддослідних, які продовжували безперервну самостимуляцію та відмовлялися від їжі заради продовження експерименту. Пацієнти справді стверджували, що розряди були приємними. Однак майже безперервна самостимуляція в поєднанні зі страхом, що експеримент закінчиться, свідчила про щось іще, крім справжньої насолоди. Наведу деякі деталі про те, що думали та відчували пацієнти. Ці подробиці відкривають нам інший бік цього, здавалося б, райського експерименту. Один пацієнт, який страждав від нарколепсії й отримав переносний пристрій, що мав допомагати йому не засинати, описував відчуття від самостимуляції як надзвичайно дратівливе. Незважаючи на «часте й іноді несвідоме натискання кнопки», йому так і не вдалося досягти відчуття задоволення, до якого, здавалося, він був так близько. Самостимуляція робила його роздратованим, а не щасливим. Його поведінка була більше схожа на залежність, а не на насолоду[114].
17
І хоч дослідження Гіта було трохи дивним, у психологічних лабораторіях шістдесятих років траплялися й химерніші речі. У Гарварді Тімоті Лірі досліджував духовну користь від ЛСД та галюциногенних грибів. У Медичному центрі Маймоніда, що в Брукліні, Стенлі Кріппнер розширював межі дослідження екстрасенсорних відчуттів, навчаючи пацієнтів надсилати телепатичні повідомлення людині, що спить в іншій кімнаті. А Івен Камерон з Меморіального інституту Аллена в Монреалі намагався стерти пам’ять домогосподаркам, яких утримували проти їхньої волі в рамках дослідження контролю свідомості, проведеного за підтримки ЦРУ.
18
Найцікавішим у звіті Гіта було те, як він пояснював бажання пацієнтів продовжувати натискати на кнопку навіть після того, як пристрій було вимкнено. На думку Гіта, це свідчило, що психіка пацієнта була занадто нестабільна, тож він не міг стати адекватним піддослідним. Він ще недостатньо розумів ділянку мозку, яку стимулював, щоб усвідомити, що така поведінка — це перша ознака залежності та компульсивності.