Іноді управління страхом смерті призводить не до спокуси, а до зволікання. Багато справ, які ми відкладаємо на потім, якимось чином пов’язані з питанням смертності: сходити до лікаря, отримати рецепт та приймати ліки за графіком, підготувати юридичні документи, наприклад, скласти заповіт, відкрити пенсійний рахунок і навіть викинути непотрібні речі чи одяг, який не носимо. Чи є щось, що ви відкладаєте або постійно «забуваєте»? Можливо, ви просто уникаєте цього, щоб не показувати свою вразливість? У такому разі, якщо ви подивитеся в обличчя своєму страху, це може допомогти зробити раціональний вибір: коли ми розуміємо свої мотиви, легше щось змінити.
Телевізор у вітальні Валері вмикала щовечора на годину чи дві просто для фону, коли прибирала або готувала дітей до школи. Вона завжди обирала канал новин, де здебільшого йшлося про зниклих безвісти людей, нерозкриті таємниці та справжні злочини. Репортажі були такі захопливі, що, навіть коли Валері не хотіла дивитися на деякі фотографії з місця злочину, то просто не могла відірватися. Коли на заняттях ми говорили про теорію управління страхом смерті, вона вперше в житті справді задумалася про те, як на неї впливають усі ті жахливі історії. Валері почала замислюватись, чи не пов’язані її нічні бажання з’їсти щось солоне або солодке (одна з її основних проблем із силою волі) з оповідями про викрадених дівчат і вбитих дружин.
Валері почала звертати увагу на те, як почувається, коли переглядає ці репортажі, особливо про трагедії з дітьми. На наступному занятті Валері розповідала: «Це жахливо. Шлунок наче у вузол закрутився, але я не можу відірватися. Я відчуваю відразу, але нічого не можу із собою вдіяти. Не знаю, навіщо я роблю це з собою». Валері вирішила перемкнути канал та знайти для фону щось не таке гнітюче — музику, хіт-паради чи комедійні передачі. Уже через тиждень вона відчула, що темна хмара над нею розвіялася. А ще краще, що вимкнувши канал жахів, Валері більше не з’їдала пачки горіхової суміші, приготовленої дітям на шкільний обід.
Спробуйте хоча б добу не дивитися телебачення, не слухати новин по радіо, не читати журналів і не переглядати сайтів, що живляться вашим страхом. І якщо після цього не настане кінець світу (а я вас запевняю, що не настане), спробуйте взагалі не завантажувати себе цією інформацією.
Ефект «якого біса?», або Чому сором та відчуття провини — неефективна мотивація
Перш ніж замовити барменові склянку віскі, сорокарічний чолов’яга витяг свій кишеньковий комп’ютер. Перше пиво: 21:04. Його план? Два пива максимум. За кілька кілометрів звідси молода жінка прийшла до студентського клубу. Через десять хвилин вона внесла запис до свого кишенькового комп’ютера: одна чарка горілки. Вечірка лише починається![149]
Ці двоє були учасниками дослідження залежностей, проведеного психологами з Університету штату Нью-Йорк та Університету Піттсбурга. Групі зі 144 осіб віком від вісімнадцяти до сорока років видали кишенькові персональні комп’ютери, куди вони мали записувати все випите спиртне. Щоранку о восьмій учасники повідомляли дослідникам, як почуваються після вчорашньої вечірки. Учених цікавило, що трапиться, якщо гуляки вип’ють більше, аніж планували.
Не дивно, що ті, хто випив більше минулої ночі, гірше почувалися на ранок — головний біль, нудота, втома. Однак їхні страждання не обмежувалися похміллям. Учасники відчували сором і провину. І тут починалися величезні труднощі. Що більше людину мучило сумління через спожитий алкоголь, то більше вона випивала наступного вечора. Відчуття провини знову приводило їх до пляшки.
Знайомтеся: одна з найпотужніших загроз для сили волі — ефект «якого біса?». Уперше його описали дослідники-дієтологи Джанет Поліві та Пітер Герман. Цей ефект складається з такого циклу: людина потурає своїм бажанням, шкодує про це, але знову потурає. Дослідники встановили, що велика кількість людей, які худнуть, так засмучені будь-яким зривом (шматок піци, кусень пирога[24]), що їм здається, ніби вся дієта пішла під три чорти. Замість того, щоб обмежувати себе надалі, людина говорить собі: «Якого біса? Я вже й так порушив дієту. Тепер можна з’їсти хоч би й усю піцу»[150].
Такий ефект виникає не лише коли з’їсти щось заборонене. Якщо людина їсть більше за інших, це теж може викликати відчуття провини та призвести до того, що вона їстиме ще більше (або об’їдатиметься на самоті)[151]. Будь-яка слабкість може створити такий самий цикл. В одному не дуже чесному дослідженні Поліві та Герман навмисно підкрутили ваги так, щоб ті показували учасникам зайві кілограми. Люди відчували розпач, провину та розчарування в собі, але замість того, щоб боротися й поставити собі за мету схуднути, вони швиденько бігли перекусити, сподіваючись позбутися цих відчуттів[152].
24
Про що з’їдене ми найбільше шкодуємо? За результатами опитування 2009 року, опублікованими в журналі «Апетит», найпотужніші активатори відчуття провини — це такі продукти: 1) цукерки та морозиво; 2) картопляні чипси; 3) тістечка; 4) випічка; 5) фаст-фуд.