Усі ми більше піклуємося про себе, аніж про якогось незнайомця — така вже людська природа. Логічно, що ми віддаємо перевагу своїм теперішнім бажанням, а не добробуту майбутніх себе. Навіщо вкладати гроші в майбутнє незнайомця, особливо коштом власного комфорту сьогодні?
Гел Ерснер-Гершфілд, психолог із Нью-Йоркського університету, переконаний, що такий «шкурний» інтерес — основна проблема нашого суспільства, яке старіє. Люди живуть довше, але йдуть на пенсію в тому самому віці, й більшість із них не забезпечила собі фінансово стабільної старості[179]. Вважається, що дві третини покоління післявоєнного демографічного вибуху не має достатньо коштів, щоб вести звичний спосіб життя на пенсії. Власне, опитування, проведене в 2010 році, показало: 34 % американців узагалі не мають пенсійних рахунків, зокрема 53 % з них ще не виповнилося тридцяти трьох років, а 22 % — уже понад шістдесят п’ять. Ерснер-Гершфілд (молодик, який і сам на той час не мав значних заощаджень) припустив, що, можливо, люди не заощаджують гроші собі на пенсію, бо їм здається, що вони відкладають гроші для незнайомця.
Щоб з’ясувати це, він запропонував вимірювати «континуум майбутнього себе» — тобто якою мірою своє майбутнє «я» ми сприймаємо як ту саму людину, що й своє теперішнє «я». Не кожен вважає майбутнього себе абсолютним незнайомцем: дехто з нас відчуває близькість та зв’язок із майбутніми іпостасями себе. На мал. 4 зображені типи стосунків людей зі своїми майбутніми «я» (погляньте на малюнок і виберіть пару кіл, що підходять вам найбільше). Ерснер-Гершфілд встановив, що люди з великим континуумом майбутнього себе — тобто в кого площа перетину кіл більша — економлять більше грошей та влазять у менші борги, забезпечуючи стабільніше фінансове становище для себе в майбутньому.
Якщо відчуженість від своєї майбутньої сутності призводить до невдалих фінансових рішень, то чи можна ближче познайомитися зі своїм майбутнім «я», щоб почати економити кошти? Ерснер-Гершфілд вирішив це перевірити, познайомивши студентів із ними самими, але в пенсійному віці. У цьому йому допомогли професійні комп’ютерні аніматори та спеціальні програми, що можуть зістарювати обличчя. Дослідник створив тривимірні аватари учасників такими, якими вони були б у літньому віці.[30] Ерснер-Гершфілд хотів, щоб молоді піддослідні відчули, що ці літні люди — справді вони, а не їхні родичі (студенти в один голос вигукували: «Та це ж мій дідусь (бабуся)!») і не істоти з фільму жахів. Щоб пізнати своє майбутнє «я», студенти взаємодіяли зі своїми зістареними зображеннями в середовищі віртуальної реальності. Учасники сідали навпроти дзеркала, однак у відображенні бачили себе через багато років. Якщо учасник хитав головою, його майбутня особистість теж це робила, повністю копіюючи його рухи. Поки учасники дивилися на себе через багато років, дослідник ставив їм запитання, наприклад: «Як вас звати?», «Звідки ви родом?» та «Чим ви захоплюєтеся?». Коли учасники відповідали, їм здавалося, ніби це говорить їхнє майбутнє «я»[181].
Провівши трохи часу з майбутнім собою, піддослідні вийшли з лабораторії віртуальної реальності та почали складати гіпотетичний бюджет. Їм дали 1 000 доларів та попросили розподілити їх у такий спосіб: гроші на поточні витрати, на розваги, банківський та пенсійний рахунки. Учасники експерименту, які взаємодіяли з майбутнім собою, відкладали на пенсійні рахунки вдвічі більше за решту студентів, які бачили в дзеркалі себе молодих. Познайомившись зі своїм майбутнім «я», студенти демонстрували більше бажання інвестувати в нього — а відповідно і в самих себе.
30
Перш ніж освідчитися своїй нареченій, Ерснер-Гершфілд показав їй своє зістарене обличчя (як мило, чи не так?). Він також запевнив мене, що в нього вже є пенсійний рахунок.