Натомість гордість долає навіть очевидну спокусу: 40 % учасників, які уявили, як собою пишатимуться, якщо встоять перед тістечком, не з’їли ані шматочка. Почасти гордість допомагає, бо відвертає увагу учасників від торту — на відміну від сорому, який лише підсилює бажання очікуваної насолоди, викликаючи в учасників спокусливі думки на зразок «він такий ароматний», «це, мабуть, дуже смачно». Ще одна причина — біологічна: лабораторні дослідження доводять, що сором знижує варіабельність частоти серцевих скорочень — наш фізіологічний ресурс сили волі[215]. Натомість гордість підтримує і навіть збільшує цей ресурс[216].
Щоб гордість спрацювала, потрібно переконатися, що інші дивляться на нас, або що в нас буде можливість заявити про свої успіхи іншим. Дослідники маркетингу з’ясували, що людина з більшою ймовірністю купить овочі, коли на неї хтось дивиться[217]. Так вона покаже іншим свій альтруїзм та розважливість, адже всі ми прагнемо соціального схвалення за свої шляхетні вчинки. Без захоплених поглядів людина навряд чи зважиться на героїчний вчинок. Це дослідження дає ще одну корисну стратегію досягнення мети: демонструйте свої дії оточенню. Якщо ви будете впевнені, що люди вболівають за вас і пильнують за вами, це стане ключем до успіху і мотивуватиме вас не здаватися[218].
Експеримент із силою волі: сила гордості
Використайте базову потребу людини у схваленні на повну: уявіть, як ви пишатиметеся, якщо досягнете успіху. Згадайте про когось зі свого «племені» — родича, друга, колегу, вчителя, — чия думка для вас важлива, або хто радітиме вашим успіхам. Ухвалюючи рішення, яким ви можете пишатися, розкажіть про нього всім у фейсбуці, твітері або ж просто зустріньтеся з друзями та поділіться своїми досягненнями особисто, якщо вас немає в соціальних мережах.
Якщо наприкінці лекцій у нас був час, я пропонувала слухачам поділитися своїми досягненнями. Це може створити певний соціальний тиск: багато хто взагалі ніяковіє перед аудиторією, а тут я просила перед усіма студентами розповісти про своє особисте життя. Однак така форма спілкування також дає змогу відчути гордість за себе, адже багато слухачів могло поділитися своїми успіхами з аудиторією.
Якось, коли в мене було близько 150 слухачів, одна жінка заявила, що її мета — сплатити заборговані податки. Наступного тижня я запитала в студентів, чи є тут жінка, яка хотіла виплатити свої борги. Її в аудиторії не було, але двоє інших слухачів підняли руки та повідомили, що зробили перші кроки, щоб погасити податкові заборгованості. Найцікавіше те, що жоден із цих слухачів не ставив собі за мету сплатити борги. Їх надихнула та жінка — класичне зараження метою.
Але ж де поділася та жінка, що першою заявила про свій намір? То було наше останнє заняття, і я так і не дізналася. Можу лише сподіватися, що в цей час у неї була призначена зустріч у податковій службі, а не просто їй стало соромно. Це інший бік сили слова «мушу»: уявна гордість за себе перед іншими може мотивувати, однак у разі невдачі уявна зневага інших може взагалі відбити бажання з’являтися на публіці.
Невдачі сили волі, такі як залежність, ожиріння та безгрошів’я, в сучасному суспільстві часто сприймаються негативно. Ми одразу ж робимо висновок, що людина слабка, ледача, твердоголова чи егоїстична, та переконуємо себе, що її треба присоромити й викинути з «племені». Але не всі люди можуть контролювати свої вчинки так, як ми від них цього очікуємо. Присоромлювати людину за це — не лише жорстока, а й досить підла стратегія мотивації змін. Деб Лемір, президент некомерційної Організації здорових людей будь-якої ваги, стверджує: «Якби сором був такий ефективний, товстих людей не існувало б»[219].
Дослідження свідчать, що неприйняття суспільством виснажує силу волі: наприклад, після того, як від людини відвертається суспільство,[34] їй складніше встояти перед свіжою випічкою і вона швидше покине складну справу на півдорозі. Також такі люди легше відволікаються під час виконання завдань, що потребують концентрації уваги. Дослідники з’ясували: що більшого тиску зазнають національні меншини, то слабший у них самоконтроль — саме лише нагадування про дискримінацію виснажує їхню силу волі. Щоразу, коли ми відчуваємо неприязнь чи зневажливе ставлення суспільства до себе, то ризикуємо виявити свої найгірші риси[220].
34
Як же дослідники відмовлялися від піддослідних? Вони знайомили учасників, а потім пропонували їм вибрати, з ким вони хотіли б виконувати наступне завдання. Після цього декому повідомляли, що з ними ніхто не захотів співпрацювати, тому завдання вони виконуватимуть самі. Дуже мило, чи не так?