— Перепрошую, Теде, — вигукує служниця, намагаючись протиснутися повз якогось чоловіка за п’ятдесят. Він кремезний, засмаглий, з ріденькою рудою чуприною. Мисливський стрій мало не лусне на повнявому тілі: ще трохи — і його можна буде зважити череванем. На засмаглому обличчі яскраво сяють блакитні очі.
— «Теде»? — вигукує він злостиво, перехопивши дівчину за зап’ясток і стискаючи його так, що покоївка аж кривиться від болю. — Та за кого в біса ти мене маєш, Люсі?! Я для тебе містер Стенвін, я з вами, щурами з наймиття, більше не знаюся!
Вона вражено киває, озирається на нас, благаючи про допомогу. Ніхто ані м’язом не ворухне, навіть фортепіано прикусило язика. Вони ж усі бояться цього чолов’ягу, розумію я. І, на свій сором, сам також його боюся. Ціпенію, спостерігаючи за ними з-під примружених повік і страшенно сподіваючись, що не приверну уваги цього грубіяна.
— Облиште її, Теде, — каже Деніел Коулрідж, з’являючись в отворі дверей.
Голос його зимний і впевнений. У ньому бринить натяк на загрозу.
Стенвін сапає й, примружившись, дивиться на Деніела. Як супротивники вони один одному не рівня. Стенвін кремезний, приземкуватий і аж парує люттю. Деніел стоїть, тримаючи руки в кишенях і схиливши голову до плеча, але щось у його поставі змушує Стенвіна вгамуватися. Можливо, він боїться, що втрапить під потяг, на прибуття якого немов чекає Деніел.
Зібравшись на дусі, цокає годинник.
Форкнувши, Стенвін відпускає покоївку, бурмотить щось нерозбірливе і йде, зачепивши плечем Деніела, який і досі стовбичить у дверях.
Кімната одностайно зітхає, знову оживає фортепіано, героїчний годинник і далі цокає, наче нічого не сталося.
Деніел оцінювально переводить очі з одного обличчя на інше.
Неспроможний витримати цей пильний погляд, дивлюся на власне відображення в шибі. На моєму лиці огида, відраза до незліченних вад власного характеру. Спершу вбивство в лісі, тепер ще й це. Скільки ще халеп я омину, перш ніж стане відваги втрутитися?
До мене підходить Деніел, його віддзеркалення примарою виринає в шибі.
— Белле, — каже тихо, торкаючись мого плеча. — Можна вас на хвилинку?
Згорбившись від сорому, що тисне на плечі, іду слідом за ним до сусіднього з вітальнею кабінету. Погляди всіх присутніх впинаються мені в спину. Тут навіть іще похмуріше, ніж у вітальні: плющ, який давно не підстригали, оповив вікна у свинцевих рамах, олійні фарби потьмянілих картин поглинають те благеньке світиво, що сотається крізь шиби. Письмовий стіл стоїть біля вікна з краєвидом на моріжок. Схоже, за ним нещодавно хтось сидів. З-під перової ручки клаптиком промокального паперу розпливається пляма атраменту, обіч лежить канцелярський ніж. Це ж уявити лишень, які послання народжуються в цій гнітючій атмосфері.
У протилежному кутку кімнати, біля ще одних дверей, спантеличений молодик у мисливському строї зазирає в рупор грамофона, достеменно дивуючись, чому платівка обертається, але жодного звуку немає.
— Один семестр у Кембриджі — і він уже вирішив, що він Ісамбард Кіндом Брунель[8], — зауважує Деніел, змусивши молодика покинути своє заняття.
Йому щонайбільше двадцять чотири роки. Волосся темне, риси якісь сплюснені, пласкі — враження таке, що обличчя його притиснули до скла. Угледівши мене, юнак широко всміхається, і крізь подобу дорослого чоловіка, наче крізь віконечко, визирає хлопчик.
— Беллі, телепню, от ви де! — вигукує він, водночас потискаючи мені руку й плескаючи по спині. Мене наче затискають у лещатах його приязні.
Він вичікувально вдивляється в моє обличчя, а відтак мружить зелені очі, збагнувши, що я його не впізнаю.
— Отже, ви й справді нічого не пам’ятаєте, — каже, глипнувши на Деніела. — Оце пощастило! Гайда-но до бару, познайомлю вас із похміллям.
— Швидко в Блекгіті розносяться новини, — зауважую я.
— Ще б пак, адже летять вони на крилах нудьги, — озивається він. — Мене звати Майкл Гардкасл. Ми з вами давні приятелі, хоча тепер, напевне, годиться говорити, що ми щойно запізналися…
У голосі його ані натяку на розчарування. Навпаки, схоже, що ця ситуація його тішить. Утім навіть під час першої зустрічі зрозуміло, що Майкла Гардкасла розважає геть усе.
8
Ісамбард Кіндом Брунель — англійський інженер і винахідник. На його честь названо відомий навчальний заклад — Університет Брунеля. (