Він знизує плечима й супиться.
— Важко сказати. Ми лише перекинулися кількома словами. А чи можу я дізнатися, нащо всі ці запитання? До чого ви хилите, містере Денс? У мене таке враження, що ми з вами в суді.
— Ніхто, окрім вас, леді Гардкасл сьогодні не бачив. Мені це здається дивним.
— Мабуть, їй просто не хочеться, щоб їй дошкуляли запитаннями, — озивається він сердито.
До будинку головного стайничого ми дістаємося геть роздратовані. Містер Міллер, геть зніяковілий, запрошує нас досередини. Тут усе так само охайно й пристойно, як і під час моїх попередніх відвідин, хоча для трьох чоловіків і їхніх таємниць місця достеменно замало.
Я підсуваю стілець і сідаю до столу, Каннінгем вивчає вміст книжкової полиці, а стайничий метушиться, намагаючись прибрати у вже й без того бездоганно прибраній кімнаті.
Ми чекаємо десять хвилин, але леді Гардкасл немає.
Нарешті тишу порушує Каннінгем.
— Ну що ж, схоже на те, що в леді змінилися плани, — зауважує він, глянувши на годинник. — Я вже ліпше піду, на мене чекають у бібліотеці. Приємного дня, містере Денс. І вам також, містере Міллер.
Він киває, відчиняє двері та йде.
Міллер нервово зводить на мене очі.
— А ви, містере Денс? — питає він. — Ви ще почекаєте?
Проігнорувавши запитання, я натомість підступаюся до нього, що й досі стовбичить біля каміна.
— Про що ви говорили з Каннінгемом? — допитуюсь.
Він зиркає у вікно, наче сподіваючись на появу посланця, який підкаже йому гожу відповідь. Я клацаю пальцями просто перед його обличчям — і він зводить на мене водяві очі.
— Наразі, містере Міллер, я просто цікавлюся, — кажу стиха, тоном, що натякає на можливі неприємні наслідки. — А за кілька хвилин я почну дратуватися. Кажіть, про що йшлося.
— Він хотів, щоб хтось був йому за провідника, — відповідає стайничий, випнувши нижню губу так, що стає видно рожеві ясна. — Хотів побачити озеро. Отак-от.
Не знаю, які там у Міллера є таланти, але брехати він достеменно не вміє. Пристаркувате обличчя — укрите зморшками, з дряблою шкірою — наче сцена, на якій розігрують виставу емоції. Насупився — трагедія, посміхнувся — от вам і фарс. А брехня, що вмостилася між ними, усе зводить на пси.
Я кладу долоню на плече стайничого, нахиляюся до нього, вдивляюся. Він відводить погляд.
— Чарльз Каннінгем виріс у цьому маєтку, містере Міллер, і ви це чудово знаєте. Жоден провідник йому не потрібен. То про що ви говорили?
Він хитає головою.
— Я обіцяв…
— Я теж умію обіцяти, Міллере. Але вам мої обіцянки достеменно будуть не до вподоби.
Я стискаю його плече так сильно, що він аж кривиться.
— Він розпитував про вбитого хлопчика, — каже нарешті знехочу.
— Про Томаса Гардкасла?
— Ні, сер, про іншого.
— Про якого ще іншого?
— Про Кіта Паркера, грума[20].
— Про якого ще грума? Що ви таке верзете?
— Усі про нього забули, сер. Ще б пак, він же ж так, дрібнота, — каже стайничий крізь зуби. — Під моїм наглядом працював, еге ж. Чудовий хлопчак. Років чотирнадцять йому було. Зник десь за тиждень до того, як загинув мастер Томас. Приїжджали двійко констеблів, обшукали ліс, але тіла не знайшли. Тому й вирішили, що він, мовляв, утік. А я вам от що скажу, сер: нікуди він не тікав. Матір свою дуже любив, і роботу також. Він би такого не втнув. Я й тоді те саме товкмачив, але мене ніхто не слухав.
— І що, його так і не знайшли?
— Ні, сер, не знайшли.
— І ви розповіли про це Каннінгемові?
— Еге ж, сер.
— І це все, що ви йому розказали?
Очі його бігають, уникаючи мого погляду.
— Є ще щось, так? — питаю я.
— Ні, сер.
— Не брешіть мені, Міллере, — кажу зимно, відчуваючи, що мене охоплює лють. Денс ненавидить людей, які намагаються його обдурити. На його думку, брехня означає, що бесідника вважають легковірним чи дурноверхим. Щоб на таке зважитися, брехун має вважати себе розумнішим за того, кому він бреше, і Денс сприймає таке припущення як особисту образу.
— Я не брешу, сер, — заперечує бідолашний стайничий. На скроні в нього пульсує живчик.
— Брешете! Розкажіть мені все, що вам відомо! — наполягаю я.
— Я не можу!
— Або ви мені все розповідаєте, або я вас знищу, містере Міллер, — кажу я, відпускаючи на волю Денсові емоції. — Я вас до цурки обдеру, живцем облуплю, з торбами пущу!
Денсові слова легко зриваються з язика, кожне з них аж просякнуте отрутою. От саме таким чином він виграє судові процеси — закидає супротивників погрозами, залякує їх. У свій власний спосіб Денс такий самий огидний, як і Дербі.
20
Грум — слуга, який супроводжує свого господаря або верхи (коли й господар верхи), або на козлах, або на задку екіпажа. (