Майкл із Деніелом ідуть поряд, і я користуюся нагодою, щоб розпитати молодика.
— Я оце звернув увагу на ваш револьвер… — починаю, показуючи на його кобуру. — Він же належить вашій матінці, так?
— Що, серйозно? — Він здається щиро здивованим. — Та ну, я навіть не знав, що в матері взагалі є зброя. Цей револьвер мені сьогодні вранці дала Евелін.
— Нащо? — питаю я.
Майкл шаріється.
— Тому що я не люблю полювання, — каже він, кóпаючи падолист на стежці. — Уся ця кров, судоми тварин, які конають… Усе це з біса паскудно на мене діє. Я навіть не збирався йти з вами, але довелося, бо батько зайнятий, ще й ця історія з убитою жінкою… Просто вибору не було. Мене це страшенно засмутило. Настрій був просто жахливий, але Евелін у мене розумниця. Вона дала мені оце, — він плескає долонею по зброї, — і сказала, що підстрелити бодай когось із нього неможливо, але вигляд у мене буде конче переконливий.
Деніел намагається придушити сміх, і Майкл, побачивши це, лагідно всміхається.
— А де ваші батьки, Майкле? — цікавлюся, не звертаючи уваги на їхні жартики. — Я вважав був, що бал улаштували саме вони, але всі турботи, схоже, лягли в результаті суто на ваші плечі.
Він похмуро чухає потилицю.
— Батько замкнувся в сторожівні, дядечку Едварде. У нього черговий напад хандри.
«Дядечку»?
Якісь уривки з Денсових споминів дають мені зрозуміти, що він чи не ціле життя товаришував з Пітером Гардкаслом і вважався таким собі почесним членом родини. Усі сентименти давно в минулому, але мене щиро дивує приязнь, яку я й досі відчуваю до цього хлопця. Я знайомий з ним від самісінького його народження. Я ним пишаюся. Пишаюся куди більше, ніж навіть власним сином.
— А щодо матінки… — веде далі Майкл, не помітивши мого тимчасового зніяковіння. — Щиро кажучи, вона поводиться дивно, відколи ми сюди переїхали. Власне, я сподівався, що ви поговорите з нею сам на сам. У мене таке враження, наче вона мене уникає.
— І мене також, — зізнаюся я. — Я за цілий день так і не спромігся її перехопити.
Він мовчить якусь мить, обмірковуючи щось. Потім стишує голос і далі говорить таким тоном, наче звіряється в якійсь таємниці:
— Боюся, що вона не при собі.
— Не при собі?
— Вона ніби геть інша людина, — каже Майкл схвильовано. — Щойно наче була веселою, а за мить уже казиться. Збагнути, у чому річ, я не можу. А дивиться на нас усіх вона так, наче й зовсім не впізнає.
«Ще один суперник?»
Моровий Лікар казав, що нас троє: Лакей, Анна і я. Не збагну, який сенс йому брехати. Крадькома зиркаю на Деніела, намагаючись зрозуміти, чи відомо йому щось про це, але його увага цілком і повністю прикута до Майкла.
— І коли саме вона стала так химерно поводитися? — питаю вдавано недбало.
— Та не можу точно сказати, таке враження, ніби це вже триває цілу вічність.
— Але коли вперше ви це помітили?
Він кусає губу, поринаючи в спогади.
— Одяг! — вигукує раптом. — От саме тоді все почалося. Я ж вам розповідав про той одяг? — Він дивиться на Деніела, який у відповідь заперечно хитає головою. — Та ну ж бо, достеменно ж розповідав! Це сталося ще близько року тому!
Деніел знову хитає головою.
— Мати тоді поїхала до Блекгіту у своє щорічне скорботне паломництво, але, щойно повернувшись назад до Лондона, примчала до мене в Мейфейр[21] і зарепетувала, що, мовляв, знайшла одяг, — каже Майкл таким тоном, наче очікує, що Деніел от просто зараз згадає. — Це все, що вона сказала. Що знайшла одяг. І спитала, чи мені щось про нього відомо.
— А чий то був одяг? — питаю я, щоб догодити йому. Коли я почув, як змінилася поведінка Гелен, це здалося мені цікавим, але, якщо це відбулося ще рік тому, вона навряд чи є ще одним з моїх суперників. І, хоча в ній і справді є щось химерне, я поки що не збагну, яким чином якийсь одяг допоможе мені це з’ясувати.
— Та хай мене чорти вхоплять, якщо я знаю, — каже він, махнувши рукою. — Я так і не зміг від неї домогтися нічого зрозумілого. Урешті-решт я сяк-так її заспокоїв, але вона все торочила про цей одяг. Повторювала, що тепер усі, мовляв, дізнаються…
— Дізнаються про що? — питаю я.
— Вона так і не пояснила, але незабаром пішла, і настрій у неї був рішучий.
Наш гурт поступово меншає, собаки тягнуть мисливців урізнобіч. Геррінґтон, Саткліфф і Петтіґрю чекають на нас трохи попереду. Вони, вочевидь, зволікають, бо не знають, куди йти далі, і, попрощавшись із нами, Майкл підтюпцем квапиться вперед, щоб показати їм шлях.