Мене нудить, мозок судомно намагається підшукати бодай якесь інше логічне пояснення… але ж я все бачив на власні очі! Увесь цей час вона мені брехала!
«Але ж брехала не лише вона».
— Заткайся! — вигукую злостиво.
Серце калатає як навіжене, дихання перехоплює. Мені треба заспокоїтися, бо жодної користі в такому стані з мене не буде. Даю собі хвилину, протягом якої дозволяю думати про будь-що, окрім Анни, але це виявляється з біса важко. Аж дотепер я не усвідомлював, якою мірою часто повертався до неї подумки.
Вона була безпекою й затишком.
Вона була моїм другом.
Трохи посунувшись, намагаюся збагнути, де ж це я отямився й чи, бува, не загрожує мені просто зараз якась небезпека. Наче не схоже. Обидва плеча торкаються стін, на рівні правого вуха крізь шпаринку сотається тоненький промінчик світла. Ліворуч від мене височіють якісь картонні коробки, біля ніг бачу порожні пляшки.
Наближаю до промінця світла зап’ясток, дивлюся на годинник. Зараз тринадцять хвилин по десятій. Белл іще навіть не дістався будинку.
— Ще ранок, — кажу собі з полегшенням. — Ще є час.
Губи пошерхли, язик теж, повітря так смердить пліснявою, наче мені до рота запхали брудну ганчірку. От би зараз випити чогось, бажано холодного, з льодом. Здається, уже бозна-скільки часу минуло, відколи я востаннє прокидався на бавовняній білизні, а денні турботи терпляче шикувалися в чергу по інший бік теплої ванни.
Не цінував я тоді того, як мені щастило.
Схоже, ця моя подоба проспала, скрутившись у ковтюшок, цілісіньку ніч, бо рухатися з біса важко. На щастя, дошка праворуч від мене легко зсувається, мені майже не доводиться докладати для цього зусиль. Очі зараз же сльозяться від яскравого денного світла.
Я в довгій галереї, яка тягнеться вздовж усього маєтку. Зі стелі звисає павутиння. Стіни облицьовані панелями з темної деревини, підлога захаращена старими меблями, укритими товстим шаром пилу й поточеними шашелем.
Обтрушуюся, спинаюся на ноги, розминаю задубілі кінцівки. Виявляється, це моє втілення провело ніч у комірці під сходами, що ведуть на сцену.
Розгорнуті й пожовклі від часу ноти лежать перед запилюженою віолончеллю. Я дивлюся на них, і мені здається, що я проспав якусь катастрофу. Наче щось важливе сталося, поки я був у тій тісній комірці.
Що я взагалі там у біса робив?
Змагаючи біль, чвалаю до одного з вікон галереї. Шиба забрьохана, але я протираю її рукавом і бачу там, унизу, сад навколо Блекгіту. Я на горішньому поверсі маєтку.
Звичним рухом обмацую кишені, намагаючись знайти бодай якусь підказку щодо того, ким я тепер став. Аж тоді усвідомлюю, що жодної підказки мені не потрібно. Я Джим Рештон. Мені двадцять сім років, я констебль поліції, мої батьки Марґарет і Генрі аж сяють від гордощів щоразу, коли комусь про це розповідають. У мене є сестра, собака, і я закоханий у жінку на ймення Ґрейс Девіс. Саме через неї я приїхав на цей бал.
Якщо раніше між мною й моїми втіленнями існувала якась межа, якийсь бар’єр, то тепер від цієї перепони майже нічого не залишилось. Я практично не здатний відрізнити життя Рештона від свого власного. На жаль, спомини про те, як саме я був потрапив до цієї комірчини, затьмарені пляшкою віскі, яку Рештон вихилив напередодні. Я пам’ятаю, як оповідав якісь побрехеньки, сміявся, танцював, одне слово, відчайдушно розважався — це було тоді моєю єдиною метою.
Чи був там, серед гостей, Лакей? Може, це він запхав мене до комірки?
Напружую пам’ять, але вчорашні спомини тонуть в алкогольній габі. Нервово тягнуся до кишені, де лежить шкіряний портсигар, який Рештон завжди тримає при собі, але в ньому, виявляється, залишилася тільки одна цигарка. Мені кортить закурити, щоб заспокоїтися, але, зважаючи на обставини, мабуть, ліпше не розслаблятися, тим паче, якщо доведеться битися. Лакей відстежив Денса й дворецького, отже, навряд чи Рештон у безпеці.
Відтепер обережність — мій найкращий друг.
Шукаю, чим би це мені озброїтися. На очі трапляє бронзова статуя Атласа[22]. Піднявши її над головою, скрадаюся межи шаф лабіринтом звалених докупи стільців, аж тоді дістаюся побляклої чорної запони, яка перетинає кімнату. Попід стінами юрмляться картонні дерева, поряд із ними — вішаки, на яких повно маскарадних строїв. Серед них я бачу навіть шість чи сім костюмів морового лікаря, циліндри й маски жужмом навалено на підлозі. Схоже, родина власників маєтку колись проводила тут вистави.
Рипить мостина. Завіса смикається. За нею хтось ховається.
Завмираю, зручніше перехоплюючи Атласа, і…
22
Атлас (Атлант) — у давньогрецькій міфології могутній титан, що тримає на плечах небосхил. (