— Давай-но хутко, — каже Деніел, наближаючись до нього.
І тоді Лакей б’є його в щелепу.
Заточившись, Деніел відступає на крок, а відтак виструнчується й киває, вимагаючи другого удару. Той втрапляє йому в живіт. Третій стусан збиває його з ніг.
— Ще? — питає Лакей, нависаючи над ним.
— Досить. — Деніел витирає розсічену губу. — Денс має повірити в те, що ми билися, а не в те, що ти мене мало не вколошкав.
«Вони спільники».
— Ви зможете їх наздогнати? — питає Лакей, допомагаючи Деніелові звестися. — Мисливці вже ген де.
— Серед них чимало стариганів. Вони не могли надто далеко відійти. Анну не спіймали?
— Ще ні, мав інший клопіт.
— Тоді поквапся, бо нашому другові незабаром урветься терпець.
То от у чому річ! Їм потрібна Анна! Саме тому Деніел радив мені відшукати її, коли ще я був у подобі Рейвенкорта, саме тому так наполегливо просив Дербі привести її до бібліотеки, запропонувавши всім гуртом упіймати Лакея. Саме я мав доправити її до них, наче ягня — на заклання.
Голова в мене йде обертом. Я дивлюся, як вони завершують розмову, і Лакей вирушає назад до маєтку. Деніел витирає кров з обличчя, але з місця не рухається. І вже за мить я розумію чому: на галявині з’являється Моровий Лікар. Напевне, це саме він той «друг», якого згадував Деніел.
Саме цього я й боявся. Усі вони спільники. Деніел разом з Лакеєм полює на Анну за дорученням Морового Лікаря. Гадки не маю, чим живиться його ненависть до дівчини, але це пояснює, чому Моровий Лікар постійно намагається налаштувати мене проти неї.
Він кладе руку на плече Деніелові й веде його ген за дерева. Незабаром вони зникають у мене з очей. Те, який він дружній, цей жест, мене ошелешує. Мені не вдається пригадати жодного випадку, коли Моровий Лікар доторкнувся б до мене чи бодай опинився б від мене на відстані доторку.
Пригинаючись, я кваплюся за ними. Зупиняюся на самісінькому краю галявини, дослухаюся до їхніх голосів, але розібрати щось годі. Вилаявшись, пірнаю в хащі, час від часу зупиняюся, намагаючись видивитися тих двох. Але намарно. Вони зникли.
Наче уві сні, повертаюся тим самим шляхом, що й прийшов.
І що саме з того, що я за сьогодні побачив, було справжнім? Чи взагалі бодай хтось із присутніх тут справді є точнісінько таким, яким здається? Я вважав був, ніби Деніел та Евелін — мої друзі; гадав, що Моровий Лікар — божевільний, а я сам — доктор на ймення Себастіан Белл, найбільша проблема якого полягає в тому, що він тимчасово втратив пам’ять. Звідки мені було знати, що все це лише стартові позиції в перегонах, про участь у яких мене ніхто заздалегідь не попередив?
«Треба думати про фінішну пряму».
— Цвинтар, — кажу вголос.
Деніел має намір заскочити там Анну й упіймати її, авжеж, скориставшись задля цього допомогою Лакея. Саме там усе завершиться, і мені треба до цього підготуватися.
Підходжу до колодязя, де того, першого ранку Евелін знайшла записку від Фелісіті. Мені кортить утілити свій план у життя, але замість того, щоб повертатися до маєтку, я вирушаю ліворуч, до озера.
Точніше кажучи, вирушає туди Рештон, а не я. Його веде інстинкт. Інстинкт полісмена. Він хоче побувати на місці злочину, поки в пам’яті ще й досі свіжі Стенвінові свідчення.
Стежка заросла, обабіч над нею схиляються дерева, коріння стирчить з-під землі. Пагони ожини чіпляються за мій тренчкот, з листя скрапує мжичка, аж за якийсь час я дістаюся багнистого берега.
Раніше мені випадало бачити озеро тільки звіддаля, але зблизька воно виявляється набагато більшим, ніж мені здавалося. Вода кольору мохастого каменю, на іншому березі праворуч маячить напівзруйнована дерев’яна човнярня, біля якої припнуті кілька старезних човнів. На острівці в центрі озера розташований музичний павільйон — бірюзова фарба на даху облущена, дерев’яний кістяк побитий дощем і вітром.
Не дивно, що Гардкасли полишили Блекгіт. Тут сталася жахлива трагедія, і привид цього жахіття досі ширяє тут, біля озера.
Неспокій поймає такою мірою, що понад усе мені кортить якнайшвидше забратися звідси, але якась частина мого «я» наполягає: треба з’ясувати, що саме відбулося тут дев’ятнадцять років тому. Тож я звільна йду берегом і обходжу озеро аж двічі, наче коронер[24] — мертве тіло.
Минає година. Я й досі роздивляюся, але погляду нема за що зачепитися. Стенвінова розповідь здається чіткою й вичерпною, але вона не пояснює, з якої саме причини минуле нині тягне лабети до ще однієї дитини Гардкаслів. Вона не годна пролити світло на те, хто за цим стоїть і чого саме цей хтось прагне досягти. Я сподівався був, що моя поява тут допоможе мені ліпше збагнути, що відбувається, але хай там що пам’ятає це озеро, ділитися таємницями воно не квапиться. На відміну від Стенвіна, з ним неможливо домовитися; на відміну від стайничого, його не залякаєш.
24
Коронер — у деяких країнах англосаксонської правової системи посадова особа, яка встановлює причину смерті, що сталася за нез’ясованих обставин. (