— Чи у вас тут є дзеркало? — питає вона з легким французьким акцентом, застібаючи сукню.
— Навряд чи, — кажу я, насолоджуючись теплом вогню на голій шкірі.
— Напевне, я маю жахливий вигляд, — каже вона неуважно.
Джентльмен з міркувань поваги не погодився б із цим, але Ґолд не джентльмен, а Мадлен — не Ґрейс Девіс. Я вперше бачу її без пудри й косметики, і мене дивує те, який, виявляється, у неї хворобливий вигляд. Обличчя дівчини виснажене, шкіра землиста, поцяткована віспинками, очі втомлені й почервонілі, з набряклими повіками.
Вона проходить попід протилежною стіною, намагаючись триматися якнайдалі від мене, і відчиняє двері. Зимне повітря вдирається до кімнати, женучи тепло геть. Ще рано, надворі тихий досвіток, понад землею клубочиться туман. Ген серед дерев височіє Блекгіт, і досі оповитий нічною темрявою. Судячи з краєвиду, та хатинка, у якій я зараз, має бути десь неподалік від родинного цвинтаря.
Я дивлюся, як Мадлен, горнучись у шалик, квапиться стежкою до маєтку. Якби все йшло як раніше, то зараз саме я мусив би дибати крізь потемок. Збожеволівши після тортур Лакея, я мав би взяти власний ніж і порізати собі руки, а потім потнутися гупати у двері Денса, вигукуючи безладні попередження.
Утім, дізнавшись про зраду Деніела та здолавши його на цвинтарі, я уникнув цієї долі. Я все ж таки переписав плин подій цього дня.
Тепер я маю зробити так, щоб усе завершилося добре.
Зачинивши за Мадлен двері, я розпалюю гасову лампу, розігнавши темряву по кутках, і заходжуся обмірковувати наступний крок. Думки крутяться в голові, останнє, ще напівсформоване чудовисько й досі чекає, поки його витягнуть з темряви на світло. Складно навіть уявити, що коли я прокинувся того, першого ранку в подобі Белла, то переймався тим, що маю замало спогадів. Тепер треба якось упоратися з тим, що їх забагато. Мій розум наче напхом напхана речами валіза, яку треба перепакувати. Але для Ґолда світ стає зрозумілим, лише коли він відбивається на полотні, і саме там треба шукати відповідь. Якщо Рештон і Рейвенкорт чогось мене навчили, то це вміння цінувати таланти своїх утілень, замість того щоб картатися через їхні слабкі боки.
Підхопивши лампу, я вирушаю до майстерні, розташованої в глибині котеджу. Мені потрібна фарба. Уздовж стін стоси полотен, деякі вже наполовину завершені, інші розкраяні в нападі люті. Усюди розкидані пляшки з-під вина, калюжі вина заливають олівцеві ескізи, зібгані й пожбурені геть.
Терпентин[25] стікає стіною, спотворивши якийсь пейзаж, який Ґолд, схоже, розпочав малювати нашвидкуруч, а потім покинув у нападі раптової люті.
У центрі цього безладу, наче стос дров, приготованих для вогнища, височіють старі родинні портрети. Їх тут десятки, полотна видерті з побитих шашелем рам, які валяються віддалік. Більшість портретів уже зруйновані живицею, хоча де-не-де ще можна розгледіти непевні бліді риси. Евелін казала мені, що Ґолда запросили відреставрувати полотна в Блекгіті. Схоже, він не надто вподобав ці витвори мистецтва.
Дивлюся на цей стос, аж раптом у голові формулюється ідея.
Нишпорю полицями й натрапляю на вугільний олівець. Повертаюся до кімнати, ставлю лампу на підлогу. Чистого полотна під рукою немає, тому я занотовую всі свої думки просто на стіні, працюючи в крихітному озерці тремкого світла від лампи. Думки мої виплескуються назовні з шаленою швидкістю, цей стрімкий потік раптового осяяння вже за кілька хвилин залишає від олівця самі спогади, і мені доводиться йти шукати новий.
Я стрімко вимальовую дерево подій сьогоднішнього дня — від листви імен, які записані просто попід стелею, аж до самісінької підлоги. Корені цього дерева сягають аж на дев’ятнадцять років у минуле, ховаються в озері, на дні якого лежить мертвий хлопчик.
Якоїсь миті я випадково чіпляю старий поріз на руці, і на моєму дереві з’являються червоні плями. Відірвавши рукав сорочки, я забинтовую рану й повертаюся до роботи.
Коли перші промені сонця підсвічують обрій, я відступаю на крок, олівець падає в мене з рук і розбивається об підлогу. Цілком і повністю знесилений, я сідаю перед малюнком. Рука тремтить.
«Якщо інформації замало, діяти доводиться наосліп, якщо її забагато — вона засліплює».
Мружуся, вдивляючись у малюнок. Два кострубаті сучки на моєму дереві — це дві зяючі вирви, два пробіли в цій історії. Два запитання, відповіді на які остаточно зроблять усе зрозумілим: що саме було відомо Міллісент Дербі й де наразі Гелен Гардкасл?
25
Терпентин — смолиста пахуча рідина, що виділяється із стовбура хвойного дерева за його надрізування й складається зі смоляних кислот і скипидару; живиця.