— Це ж як? — питає вона.
— Я боягуз, міс Гардкасл, — зітхаю я. — Сорок років споминів здиміли в мене з пам’яті, і от, виявляється, що під ними ховалося.
— Будь ласка, звіть мене Еві, я тоді матиму змогу називати вас Себастіаном і порадити не перейматися через власні вади. Вади є в усіх, і, якби я щойно з’явилася на світ, я б також була обачна, — мовить вона, стискаючи мою руку.
— Дякую на доброму слові, але в моєму разі це щось глибше, інстинктивне.
— То й що з того, якщо ви й справді боягуз? — питає вона. — Це ж не найгірший варіант. Ви принаймні не покидьок і не лиходій. А тепер у вас іще є можливість вибору, еге ж? Замість збирати себе навпомацки, як усі ми — уявіть, от прокидаєтеся ви якось і навіть гадки не маєте, як це стали такою людиною! — ви можете придивитися до світу, до людей навколо та обрати ті риси характеру, які заманеться. Можете сказати: «Я хочу бути таким чесним, як отой добродій, і таким самим життєрадісним, як ота-он пані». Наче прийшли до кравця на Севіл-роу![10]
— Якщо вам вірити, то виходить, що мені страшенно пощастило! — вигукую я, відчуваючи, як поліпшується настрій.
— А хіба ж ні? Це ж другий шанс! — відповідає вона. — Вам не подобається те, яким ви були раніше, — чудово, то станьте кимось іншим! Ніщо більше не стоїть на заваді! Я вже сказала: я заздрю вам. Решта з нас застрягла у власних помилках.
Мені нема що на це відповісти, та й відповіді від мене не вимагають. Ми підходимо до двох височезних стовпів брами, на верхівках яких щербаті янголи дмухають у мовчазні сурми. Сторожівня розташована віддалік, ліворуч від нас, за деревами; крізь щільне віття дерев де-не-де яскраво-червоними спалахами проглядає черепиця на її даху. Стежка веде до облущених зелених дверей, набубнявілих від віку й потрісканих. Евелін, утім, не зважає на них, натомість бере мене за руку й веде до затильної частини будиночка, продирається крізь зарості, крізь гілля, що торкається крихких цегляних стін.
Затильні двері ззовні замкнені на просту засувку. Відсунувши її, жінка впускає мене до вогкої кухні. Шар пилу вкриває меблі, мідяні каструлі й досі стоять на плиті. Опинившись усередині, Евелін завмирає, нашорошено дослухаючись.
— Евелін? — гукаю я її.
Жестом наказавши мені мовчати, вона ступає крок до коридору. Ця несподівана обережність змушує мене напружитися, але жінка розвіює чари, розсміявшись.
— Перепрошую, Себастіане. Я хотіла дізнатися, чи пішов уже батько.
— Ваш батько? — перепитую спантеличено.
— Він мав бути тут, — каже вона. — Мусив вирушити з усіма на полювання, але я не хотіла несподівано зіткнутися з ним, якщо він затримався. Боюся, стосунки в нас не вельми.
Перш ніж я встигаю поставити чергове запитання, вона скеровує мене до мощеного кахлями коридору, а потім веде вгору вузенькими сходами, голі дерев’яні сходинки яких риплять у нас під ногами. Я не відстаю від неї та озираюся щокілька кроків. Сторожівня вузька, перехняблена, двері хиляться врізнобіч під якимись химерними кутами, наче зуби, що абияк повиростали в роті. Вітер зі свистом вривається у вікна, приносячи із собою запах зливи. Здається, ніби весь будинок тремтить, аж до підмурівків. Усе тут наче зумисне створено, щоб навіювати неспокій.
— А нащо сюди відрядили управителя? — питаю в Евелін, яка розмірковує, до яких дверей увійти — тих, що праворуч, чи тих, що ліворуч. — Невже не знайшлося затишнішого місця?
— У будинку вільних кімнат не залишилося, а доктор Діккі сказав, що хворому потрібні тиша й спокій, а ще тепло. Хочете вірте, хочете ні, але тут, мабуть, найліпше для нього місце… Напевне, нам сюди, — каже вона й легенько стукає у двері ліворуч, а тоді штовхає їх, не дочекавшись відповіді.
Високий чоловік у зашмарованій вугіллям сорочці висить на вбитому в стелю гаку. Руки в нього змотужені. Ноги ледь торкаються підлоги. Він непритомний, темноволоса кучерява голова безживно звисає на груди, обличчя заюшене кров’ю.
— Ні, мабуть, не сюди, — каже Евелін, голос її байдужий і абсолютно спокійний.
— Якого дідька?! — вигукую я, нажахано задкуючи. — Хто цей чоловік, Евелін?
— Це Ґреґорі Ґолд — той, що накинувся на нашого дворецького, — каже вона, роздивляючись його, наче метелика, пришпиленого до дошки. — На війні управитель був батьковим ординарцем. Схоже, напад на нього батько сприйняв як особисту образу.
— Образу?! — перепитую я. — Еві, та його ж підвісили, геть-чисто свинячу тушу!
— Батько ніколи не вирізнявся ані вишуканістю манер, ані метким розумом, — знизує вона плечима. — Либонь, ці дві якості пов’язані.
10
Севіл-роу — вулиця в центрі лондонського району Мейфейр, на якій віддавна розташовані кравецькі майстерні й ательє чоловічої моди. (