Угледівши моє страдницьке обличчя, вона всміхається й бере мене за руку. Пальці в неї холодні, а погляд теплий. Вона вся утілення крихкої мужності в’язня, який ступає останні кроки до шибениці.
— Не переймайтеся, любий мій, — каже вона. — Мого безсоння вистачить на нас обох, тому вам нема чого каратися через усе це ночами. Якщо хочете, загадайте-но ліпше за мене бажання, хоча я розумію, що вам воно потрібніше.
З кишені вона видобуває монетку.
— От, беріть, — каже, простягаючи її мені. — Від камінців зиску жодного.
Монетка летить довго, а на дні вдаряється не об поверхню води, а об камінь. Попри пораду Евелін, я жодного побажання для себе не загадую. Натомість благаю про те, щоб вона дістала змогу втекти з цього місця, щоб прожила щасливе життя й була вільна від батьківських оборудок. Наче дитина, я замружуюся, сподіваючись, що, коли знову розплющу очі, природний стан речей зміниться й самою силою мого бажання неможливе стане можливим.
— Ви дуже змінилися, — бурмотить Евелін, і за мить її обличчя затьмарюється, коли вона розуміє, що саме бевкнула.
— То ми з вами були знайомі раніше? — питаю здивовано.
Чомусь це ніколи досі не спадало мені на думку — що ми з Евелін могли бути знайомі до цього.
— Мені не слід було це казати, — зауважує вона, відступаючи від мене.
— Еві, я провів з вами понад годину, і ви тепер мій найкращий друг, — кажу я. — Будь ласка, скажіть мені чесно. Хто я?
Її очі прикипають до мого обличчя.
— Про це вам ліпше запитувати не в мене, — заперечує вона. — Ми зустрілися тільки два дні тому й майже не спілкувалися. Більшість із того, що мені про вас відомо, — це самі лише чутки й плітки.
— Той, хто сидить за порожнім столом, і за крихти буде вдячний.
Вона стуляє губи. Ніяково поправляє рукави. Якби в неї була лопата, вона б зараз прокопала собі підземний хід, аби опинитись якнайдалі звідси.
Про життя достойників розповідають більш охоче, тому я вже наперед боюся того, що вона може мені сказати. Але, менше з тим, відступитися не можу.
— Будь ласка, — благаю я. — Нещодавно ви казали, що я можу обирати, ким бути, але я не годен зробити цього, якщо не знаю, ким був раніше.
Її опір слабшає, вона дивиться на мене з-під вій.
— Ви впевнені, що хочете це знати? — допитується вона. — Правда не завше приємна.
— Приємна вона чи ні — мені треба знати, що я втратив.
— Не так уже й багато, як на мене, — зітхає вона, стискаючи мою долоню у своїх. — Ви торгували наркотиками, Себастіане. Ви заробляли собі на життя, розраджуючи знуджених багатіїв-ледарів. І непогано заробляли, якщо зважити з вашої приймальні на Гарлі-стрит…[11]
— Я…
— Торговець наркотиками, — повторює вона. — Наскільки мені відомо, зараз у моді лауданум[12]. Але у вашій чарівній скрині знайдеться трунок на будь-який смак.
У мене всередині наче щось ламається. Навіть не віриться, що минуле може завдавати такого жорстокого болю. Одкровення щодо того, чим я раніше жив, ніби випалює в мені наскрізну діру. Так, у мене чимало вад, але, попри, це я трохи пишався тим, що я лікар. Це чесна, навіть шляхетна професія. Але ж ні, Себастіан Белл скористався цим званням собі на користь, звів усе на пси, зруйнував те добре, що в ньому ще лишалося.
Евелін мала рацію: правда не завжди приємна. Але ніхто не мусить дізнаватися про власну сутність отаким-от чином, наче в кромішній пітьмі наштовхнувшись на закинуту хижу.
— Не переймайтеся, — каже Евелін, схиливши голову, щоб зазирнути мені в очі. — Ви зараз зовсім не схожі на те огидне створіння.
— То це тому я сюди приїхав? — питаю стиха. — Щоб збувати свій товар?
В її усмішці співчуття.
— Мабуть, так.
Мені заціплює, я все ніяк не можу оговтатися. Усі ці дивні погляди, пошепт, загальне збудження, які супроводжували мою появу в кімнаті, тепер нарешті дістали пояснення. Я ж бо вважав, що люди мені співчувають, але насправді вони просто чекали з нетерпінням, коли я відімкну чарівну скриню…
Почуваюся цілковитим телепнем.
— Мені треба…
Схоплююся з місця, ще навіть не збагнувши, як мало завершуватися це речення. Ноги самі несуть мене лісом дедалі швидше й швидше. Діставшись до під’їзної алеї, я вже майже біжу. Евелін мчить за мною, намагаючись не відставати. Вона силкується мене зупинити, нагадує про моє бажання зустрітися з Мадлен, але я зараз глухий до її вмовлянь, мене палить ненависть до тієї людини, якою я був раніше. Я ладен змиритися з її ґанджами, ба більше, я ладен їх здолати, але ж це зрада. Той чоловік наприпускався помилок і накивав п’ятами, полишивши мене на згарищі власного, занапащеного ним життя.
11
Гарлі-стрит — вулиця в Лондоні, яка здобула відомість у XIX столітті завдяки тому, що там розташовані приймальні медичних спеціалістів різних галузей. (