І вирішую, що саме такою мірою.
Прецінь такою, як заблукав я.
Відхилившись від стовбура, кладу компас на долоню. Стрілка показує на північ, а я вирушаю на схід, проти вітру й холоднечі, проти цілого світу.
Надія полишила мене.
Я сліпець у чистилищі, який не бачить тих гріхів, що допровадили його сюди.
2
Виє вітер, злива посилилася й репіжить крізь дерева, краплі відскакують від землі аж до кісточок, а я йду за компасом.
Угледівши крізь мряку кольоровий спалах, плуганюся до нього й бачу червону хустинку, прицвяшену до дерева, — либонь, залишилася від якоїсь давезної дитячої гри. Видивляюся ще одну, помічаю її за кілька футів від себе, потім удається вгледіти наступну, а тоді ще одну. Зашпортуючись, чвалаю поміж ними крізь морок, аж нарешті дістаюся до краю лісу. Дерева розступаються, і просто перед собою я бачу величний маєток у георгіанському стилі. Фасад з червоної цегли обвитий плющем. Схоже, будинок закинутий. Довга рінява під’їзна алея, що веде до парадних дверей, губиться в бур’янах, прямокутні моріжки обабіч неї геть зболотніли, на самому їхньому краєчку в’януть благенькі квіти.
Вишукую бодай якісь ознаки життя, роздивляюся темні вікна, аж нарешті помічаю тьмаве світло на другому поверсі. Либонь, воно б мало заспокоїти мене, натомість я вагаюся. Мені здається, ніби я натрапив на якесь спляче чудовисько, величезне, жахливе й нерухоме, а непевне світло за шибою — це насправді його серцебиття. Навіщо вбивця дав мені цей компас? Певна річ, суто для того, щоб допровадити просто в пащеку ще гіршої халепи.
Згадка про Анну змушує мене ступити перший крок. Вона загинула через ті тридцять секунд моїх вагань, і от я знову зволікаю. Нервово глитаю, витираю мокре від дощу обличчя й перетинаю моріжок. Піднімаюся щербатими сходами ґанку до дверей. Гупаю в них з якоюсь дитячою люттю, витрачаючи на це рештки сил. Щось жахливе сталося в лісі, і душогуба ще можна покарати, якщо тільки мені вдасться розбудити мешканців маєтку.
Утім, на жаль, мені це не вдається.
Б’юся у двері аж до знемоги, але мені не відчиняють.
Склавши долоні човником, притискаюся обличчям до шибок високих вікон обабіч дверей, але вітражне скло зашмароване тлустим шаром бруду, через який можна роздивитися хіба що якісь розмиті жовті плями. Я гепаю по шибах долонею, а відтак відступаю й роздивляюся фасад, міркуючи, чи є тут якийсь інший вхід. Саме тоді помічаю дзвоник — іржавий ланцюжок, оповитий плющем.
Виплутую його й щосили смикаю, а потім іще раз, і ще, аж допоки за шибами починається якийсь рух.
Двері мені відчиняє заспаний чоловік такої химерної зовнішності, що якусь мить ми просто мовчки стовбичимо, витріщаючись один на одного. Він приземкуватий горбань, жахливі шрами від опіків укривають половину обличчя. Завелика піжама теліпається на ньому, наче на вішаку, на кособокі плечі накинутий старезний цинамоновий[2] шлафрок[3]. Горбань мало скидається на людину, радше на останнього представника якогось зниклого виду, що загубився в плетиві нашої еволюції.
— Хвалити Бога! Мені потрібна ваша допомога! — вигукую оговтуючись.
Він витріщається на мене, роззявивши рота.
— У вас є телефон? — удаюся до ще однієї спроби. — Треба викликати поліцію!
Жодної реакції.
— Та не стовбичте ви бовваном, хай вам грець! — кричу я, струшую його за плечі, а потім повз нього проштовхуюся до вестибюля й тепер уже сам спантеличено роззявляю рота, роззирнувшись довкола. Усе тут блищить, у вимощеній чорно-білою мармуровою плиткою підлозі[4] відбивається кришталева люстра на кількадесят свічок. На стінах висять свічада в рамах, широкі сходи з вигадливо прикрашеним поруччям ведуть нагору, до галереї другого поверху; вузький червоний килим тече донизу сходами, наче кров якоїсь забитої дичини.
У віддаленому кінці вестибюля гупають двері, і з глибини будинку виринає вервечка челяді. У руках у них оберемки рожевих і бузкових квітів, аромат яких перекриває пахощі розтопленого воску. Розмови вщухають, щойно вони помічають захекану прояву біля дверей. Одне за одним слуги повертаються до мене, увесь вестибюль наче затамовує дух. Незабаром єдиним звуком, що порушує тишу, стає ляпання крапель з мого одягу на цю чудову чисту підлогу.
Крап.
Крап.
Крап.
— Себастіане?
Вродливий білявець, убраний у светр для крикету й лляні штани, хутко збігає сходами, перестрибуючи через два щаблі заразом. На вигляд цьому чоловікові трохи за п’ятдесят, хоча вік робить його радше елегантно підтоптаним, аніж змореним чи спорохнілим. Тримаючи руки в кишенях, він навпрошки йде крізь увесь вестибюль до мене, розтинаючи мовчазний натовп челяді. Утім сумніваюся, що він узагалі її помічає: пильний погляд його аж прикипів до мене.
4
Чорні й білі кахлі, що утворюють різноманітні візерунки на підлозі вестибюля, вважали візитівкою найзаможніших будинків. (