— От, беріть, — кажу я, мимохідь помітивши, що пучки в нього замазюкані чимось чорним. Шкіра почервоніла — вочевидь, він намагався відтерти бруд, — але чорнота все одно в’їлася в подушечки пальців.
Помітивши мій погляд, він забирає аркуш і ховає руки за спину.
— Зараз ви підете до вітальні, де подаватимуть обід, — кажу я. — Лишайтеся там і спостерігайте за подіями, а відтак прочитайте записку й повертайтеся до мене.
Обличчя його ледь маковіє від збентеження.
— Мілорде?..
— На нас чекає дуже химерний день, Каннінгеме, і мені треба, щоб ви цілком і повністю мені довіряли.
Відмахнувшись від його заперечень, я жестом прошу його допомогти мені звестися.
— Робіть, як я сказав, — наказую, зі стогоном спинаючись на ноги. — Відтак повертайтеся й чекайте на мене.
Каннінгем простує до вітальні, а я беру ціпок і вирушаю до оранжереї в пошуках Евелін.
Ще рано, гостей в оранжереї небагато, леді ласують напоями з бару, знеможено влаштувавшись на стільцях й у фотелях. Враження таке, ніби вони страшенно втомлені, наче оцей блідий рум’янець молодих років — важкий тягар, а будь-яка дія геть їх виснажує.
Вони пошепки обговорюють Евелін, хвилі гидотного сміху долинають до столика в кутку, де вона сидить за шахівницею. Евелін грає сама із собою, цілком зосередившись. Хай там як вони намагаються її збентежити, вона не звертає на це ані найменшої уваги.
— Еві, чи ми можемо поговорити? — запитую, шкандибаючи до неї.
Вона звільна зводить голову і якусь мить спантеличено дивиться на мене. Її волосся, як і вчора, зібране у високий хвіст, від чого риси здаються гострішими, суворішими. Але, на відміну від учорашнього дня, вираз обличчя не пом’якшується, коли вона бачить, хто перед нею.
— Ні, навряд чи, лорде Рейвенкорт, — каже вона, знову зосереджуючись на шахівниці. — На мене сьогодні й без того чекає чимало неприємних справ, тому до цього переліку не варто додавати ще й нові пункти.
Притлумлений сміх перетворює мою кров на порох. Усередині все наче йде тріщинами.
— Будь ласка, Еві…
— Для вас міс Гардкасл, лорде Рейвенкорт, — каже вона зимно. — Враження про людину складають за її манерами, а не за банківським рахунком.
Усередині наче роззявляє пащу прірва приниження. Оце те, чого найдужче боїться Рейвенкорт. Стоячи в цій оранжереї, де на мене спрямовані кількадесят пар очей, я почуваюся християнином, якого мають от-от забити камінням.
Евелін замислено дивиться на мене. Мене б’є трем і заливає піт. Раптом її очі зблискують і вона примружується.
— А знаєте що? Давайте-но зіграємо, — каже, стукнувши пальцем по шахівниці. — Якщо виграєте, то поговоримо. Якщо програєте, то дасте мені спокій і не займатимете аж до завтра. Згода?
Знаючи, що це пастка, я, менше з тим, не маю іншого вибору, аніж погодитися. Витираю піт з чола й насилу вмощуюся на малесенькому стільці навпроти неї на посміх панянкам, які спостерігають за нами.
Либонь, з тим самим успіхом вона могла б відрядити мене на гільйотину — та була б навіть зручніша. Я завеликий для цього крісельця, мої тілеса годі на ньому вмостити, низенька спинка така хирлява, що я тремчу від напруги, щосили намагаючись на неї не спиратися.
Евелін, яку мої страждання анітрохи не зворушують, нахиляється до шахівниці й штовхає вперед пішака. Я роблю хід турою, пригадую комбінації мітельшпілю[14]. Ми з нею приблизно однаково вправні гравці, але мені незручно, а тому не виходить зосередитися. Тактика моя надто незугарна, щоб здолати Евелін. Єдине, що я можу наразі зробити, — це максимально затягнути партію. Утім, коли минає півгодини ходів і фінтів, терпець мені уривається.
— Ваше життя в небезпеці, — не стримавшись, бовкаю я.
Пальці Евелін на мить завмирають на пішакові, рука її ледь стинається, але для мене це все одно що удар дзвона. Вона вдивляється мені в обличчя, потім зводить погляд на дам у нас за спиною, перевіряє, чи, бува, хтось не почув моїх слів. Погляд у неї несамовитий, вона наче прагне стерти почуте з пам’яті.
«Їй це вже відомо».
— Ми ж начебто домовлялися, лорде Рейвенкорт, — різко перериває вона мене. Обличчя стає ще суворішим.
— Але ж…
— Ви домагаєтеся, щоб я пішла? — питає вона, розлюченим поглядом придушуючи будь-які спроби повести розмову далі.
Я роблю хід, потім іще один, але її поведінка такою мірою мене спантеличила, що на те, що відбувається на дошці, я вже геть не зважаю. Хай там що має статися сьогодні ввечері, Евелін, схоже, про це відомо, але найдужче вона боїться не прийдешніх подій, а того, що про них хтось дізнається. Хоч убийте, я не збагну, у чому річ. Але вже зрозуміло, що Рейвенкортові вона не звірятиметься. Її зневага до цього чоловіка безмежна, а це означає, що, якщо я мушу врятувати її життя, мені треба або бути в подобі людини, яка Евелін більше до серця, або діяти, не розраховуючи на її допомогу.
14
Мітельшпіль — наступна за дебютом стадія шахової партії, під час якої зазвичай розгортаються її основні події. (