— Друже мій, на Бога, що з вами сталося? — питає він, співчутливо насупивши брови. — Коли я востаннє вас бачив…
— Ми маємо викликати поліцію! — вигукую я, хапаючи його за руку. — Анну вбито.
Навколо нас лунає приголомшений пошепт. Чоловік хмурнішає, хутко зиркає на челядь, яка потроху підступається ближче.
— Анну? — перепитує він тихо.
— Так, Анну. Її хтось переслідував!
— Хто саме?
— Хтось, убраний у чорне! Мусимо викликати поліцію!
— Так-так, звісно, але спершу давайте-но піднімемося до вашої кімнати… — заспокійливо каже він, підштовхуючи мене до сходів.
Не знаю, чому — може, через те що в маєтку задуха чи то через полегшення, що поймає мене тепер, коли я вгледів дружнє обличчя, — я відчуваю раптову млість. Поки ми піднімаємося сходами, я змушений триматися за бильця, щоб не зашпортуватися.
Височезний долівковий годинник зустрічає нас на горішньому майданчику; його машинерія заіржавіла, але він усе одно й надалі трощить секунди на порох своїм вагадлом[5]. Виявляється, що надворі вже набагато пізніше, ніж мені здавалося: майже пів на одинадцяту.
Обабіч від нас коридори тягнуться до протилежних придомків, хоча вхід до східного крила запинає оксамитова портьєра, нашвидкуруч прибита до стелі. До неї пришпилено табличку з написом «Ремонтні роботи».
Мене бере нетерплячка: страшенно кортить скинути із себе тягар пережитого вранці жахіття, тому я знову щось кажу про Анну, але мій добрий самарянин змовницьки хитає головою.
— Ця бісова челядь розпатякає кожне ваше слово всьому будинку, ще й півхвилини не мине, — каже мій супутник таким низьким, притишеним голосом, що той лунає наче крізь стіну. — Ліпше поговоримо на самоті.
Він випереджає мене буквально на два кроки, але ноги мої підтинаються, тому я насилу тримаюся на рівних, а про те, щоб рухатися в одному з ним темпі, годі й казати.
— Любий мій, та у вас же просто жахливий вигляд! — вигукує він, помітивши, що я пасу задніх.
Підтримуючи попід руку, він веде мене коридором. Долоня його торкається моєї спини, пальці тиснуть на хребці. У цьому простому жесті я відчуваю якийсь наполегливий поспіх. Він веде мене темним коридором, обабіч якого я бачу двері спалень, де пораються покоївки. Стіни, схоже, нещодавно пофарбували, від запаху аж сльозяться очі — ще одне свідчення поквапливих ремонтних робіт. Подекуди на підлозі помітні плями фарби іншого кольору; щоб бодай трохи притишити рипіння мостин, тут лежать хідники. Камінні фотелі розставлені таким чином, щоб приховати тріщини в стінах, а картини й порцелянові вази мають на меті відтягнути увагу від щербатих ліпних карнизів. Зважаючи на те, яке тут усе занедбане, ці спроби бодай якось замаскувати безлад є марними. Усі вони намагання сховати руїну під килимами.
— А ось і ваша спальня, еге ж? — вигукує мій супутник, відчиняючи двері майже в кінці коридору.
Холодне повітря ляпає мені в обличчя, змушуючи трохи отямитись, але мій супутник одразу ж іде до вікна, щоб опустити підняту стулку. Слідом за ним я заходжу до затишної кімнати. Посеред неї височіє ліжко під балдахіном, королівську велич якого хіба трошки псує обвисла запона й заяложені завіси, гаптовані доволі облізлими птахами. У лівому кутку кімнати стоїть розсувна ширма, у шпарини між її тахлями я бачу чавунну ванну. За винятком цього, меблів тут обмаль, тільки нічний столик і велика одежна шафа біля вікна, потріскані й побляклі. З особистих речей тут лише Біблія короля Якова на нічному столику — обкладинка заяложена, кути сторінок заламані.
Поки мій добрий самарянин змагається із застряглою віконною рамою, я підходжу до нього, і краєвид з вікна миттю виганяє всі інші думки в мене з голови.
Нас зусібіч оточує густий ліс. У зеленій запоні ані селища, ані путівця. Без компаса, якби вбивця не продемонстрував милосердя, я ніколи не дістався б сюди, але все одно я не можу позбутися відчуття, наче мене заманили прямісінько в пастку. Кінець кінцем, нащо душогубові вбивати Анну й лишати мене живим? Єдино задля якогось далекосяжного плану. Чого треба від мене цьому дияволу такого, що він не міг дістати просто там, у лісі?
Мій супутник нарешті з виляском опускає стулку вікна й показує на крісло біля каміна, полум’я в якому ледь жевріє. Він передає мені хрусткого білого рушника з креденця[6], а відтак сідає на край ліжка, закинувши ногу на ногу.