— Анна! — вигукую я, намагаючись звестися. Утім її долоня, важка, ніби ковадло, тисне на плече, змушуючи мене знову опуститися на подушки.
— Не марнуйте сил: допоки ви зведетеся, я вже піду, — каже вона. — Ми незабаром зустрінемося, але мені треба, щоб ви припинили мене шукати.
— Припинив шукати? Але чому?
— Тому що мене намагаєтеся знайти не лише ви, — каже вона, трохи задкуючи. — На мене також полює Лакей, а йому відомо, що ми діємо спільно. Якщо ви й надалі мене шукатимете, то виведете його просто до мене. Ми обоє в безпеці, поки мене не знайдуть. Отже, відкличте ваших нишпорок.
Я відчуваю, як вона відступає, кроки віддаляються до дверей у глибині вітальні.
— Зачекайте! — вигукую я. — Чи вам відомо, хто я? Чому ми тут? Будь ласка, має ж бути бодай щось, що ви можете мені розповісти!
Вона завмирає, обмірковуючи мої слова.
— Єдиний спомин, який залишився в мене, коли я отямилася, — це ім’я, — каже вона. — Здається, воно ваше.
Я стискаю бильця крісла.
— Яке ім’я?
— Ейден Бішоп, — каже вона. — А тепер, коли я виконала ваше прохання, дослухайтеся до мого. Припиніть мене шукати.
17
— Ейден Бішоп, — кажу я, ласуючи голосними. — Ейден… Бішоп. Ейден. Ейден. Ейден.
Протягом останніх півгодини я виголошую власне ім’я з різними інтонаціями й вимовою, сподіваючись виманити зі свого норовливого розуму бодай якісь спомини. Поки що єдине, чого я домігся, — це того, щоб у мене пересохло в роті. Розвага не сказати б що вдала, але нічого іншого мені не залишається.
Пів на другу вже минуло, Гелен Гардкасл на зустріч не з’явилася й свою відсутність у жоден спосіб не пояснила. Я покликав покоївку й відрядив до неї, але мене сповістили, що власницю Блекгіту ніхто не бачив від самісінького ранку. Ця бісова леді кудись зникла.
Ба більше, ані Каннінгем, ані Мадлен Обер до мене також не прийшли. На те, що камеристка Евелін відгукнеться на мій заклик, я майже не сподівався, але от Каннінгема немає вже кілька годин. Зеленого поняття не маю, де це він затримався, і терпець мені потроху уривається. У нас іще стільки справ попереду, а часу так мало!
— Агов, Сесіле! — чую хрипкий голос. — Гелен іще у вас? Мені сказали, що маєте з нею зустріч!
У дверному отворі стовбичить літня леді, убрана в широчезне червоне пальто, капелюх і забрьохані гумаки, які сягають їй майже колін. Щоки в неї побуряковіли від холоду, до обличчя наче примерзла невдоволена гримаса.
— Боюся, ми з нею ще не бачилися, — відповідаю. — Я й досі на неї чекаю.
— І ви також? Справді? Ця бісова жінка мала зустрітися зі мною вранці в саду. Натомість я цілу годину марно прочекала на лавці, тремтячи від холоду, — каже вона, важко підступаючи ближче до каміна.
На ній стільки шарів одягу, що найменша іскра достеменно перетворить її на поховальне вогнище давнього вікінга.
— Цікаво, де це вона була поділася? — каже жінка, стягуючи із себе рукавички й жбурляючи їх на сусідній фотель. — Тут, у Блекгіті, з розвагами сутужно. Хочете випити?
— Та я ще й цей не допив, — відповідаю, демонструючи їй свій келих.
— Добре заняття собі знайшли. А мені оце спало на думку вирушити на прогулянку, а коли повернулася, то заледве домоглася, щоб мені відчинили двері. Гупала в шиби півгодини, але вся челядь десь завіялася. Таке враження, що ми в Америці!
Карафку видобуто з бару, келих ударяє по дерев’яній стільниці. Лід дзенькає по склу, потім потріскує, коли на нього ллється напій. Чути сичання, булькання, а відтак ковтання й довге задоволене зітхання літньої леді.
— Оце вже інша річ, — каже вона.
Знову дзенькає скло — отже, перший келих був тільки задля розігріву.
— Я ж казала Гелен, що це свято — просто жахлива ідея, але вона й чути не хотіла! І от маєте: Пітер ховається в сторожівні, Майкл щосили намагається розважити гостей, а Евелін улаштовує маскарад. І все завершиться цілковитим фіаско, от побачите!
З келихом у руці літня пані повертається до каміна. Скинувши із себе кілька шарів одягу, вона чудодійно зменшується — тепер я бачу рожеві щоки, маленькі почервонілі долоні й норовливу копицю сивого волосся.
— А це ще що таке? — дивується вона, беручи білу листівку з камінної полиці. — Ви що, збиралися мені писати, Сесіле?
— Перепрошую?
Вона простягає мені листівку — на ній написано всього чотири слова.
Зустрітися з Міллісент Дербі.
А.
Певна річ, руку до цього доклала Анна.
Спершу підпалені рукавички, а тепер оце знайомство. Химерне відчуття: хтось, схоже, розсипає хлібні крихти[16], указуючи мені шлях, — але приємно знати, що в цьому місці в мене є друг, навіть якщо це й руйнує мій здогад про те, що місіс Дербі — мій суперник чи ще одна моя подоба. Ця літня пані надто яскрава, щоб її особистість поєднувалася зі ще одною.
16
Рейвенкорт має на увазі відомий фрагмент із казки братів Ґрімм про Гензеля й Ґретель, які розкидали хлібні крихти, щоб не заблукати в лісі. (