Воно й зрозуміло. Евелін згадувала, що дворецький був ординарцем лорда Гардкасла під час війни. Саме через Гардкаслову приязнь до нього Ґреґорі Ґолда підвісили до стелі в кімнаті навпроти.
— А це завжди так відбувається? — питаю я. — Спочатку пояснення, а потім уже запитання?
— Не знаю, — одказує вона, зводячись і розправляючи фартух. — Я тут дві години й протягом усього цього часу дістаю самі накази.
Доктор Діккі прочиняє двері. Вуса в нього такі самі неоковирні, як і тоді, коли я побачив його вперше. Він дивиться то на мене, то на Анну, намагаючись зібрати докупи почуті ним уривки нашої квапливо перерваної розмови. Не дочекавшись відповідей, він ставить чорний лікарський саквояж на креденець і підступається до мене.
— Бачу, ви вже прокинулися? — завважує, похитуючись із п’ятки на носак і засунувши пальці в кишені камізельки. — Дівчино, а полишіть нас, — звертається до Анни, яка робить реверанс і йде з кімнати, кинувши на мене швидкий погляд.
— То як ви почуваєтеся? — питає доктор. — Сподіваюся, не погіршало через те, що ми перевезли вас сюди?
— Не так уже й пога… — починаю я, але він відгортає ковдру й бере мене за руку, вимірюючи пульс. Навіть від цього обережного доторку мене пронизує біль, тому я кривлюся, не договоривши.
— Еге ж, трохи боляче… — зауважує він, полишаючи мою руку. — Воно й не дивно, зважаючи на те, як вас відгамселили. Є хоч якісь здогади, чого від вас треба було тому Ґреґорі Ґолду?
— Жодного. Либонь, він мене з кимось переплутав, сер.
Оце «сер» — воно не моє, це давня звичка дворецького, і я дивуюся тому, як легко це слово схоплюється в мене з язика.
Доктор пильно дивиться на мене, наче зважуючи моє пояснення, намагаючись відшукати в ньому якісь вади. Він удивляється в моє обличчя з якоюсь силуваною усмішкою — водночас заспокійливою й трохи загрозливою. Хай там що сталося в коридорі, цьому на позір лагідному докторові Діккі про це достеменно відомо куди більше, ніж він каже.
Клацнувши замком, він розстібує саквояж і видобуває слоїчок із брунатного скла й шприц. Не зводячи з мене очей, він проштрикує голкою восковий корок пляшки, наповнюючи шприц прозорою рідиною.
Стискаю простирадла.
— Мені вже ліпше, докторе, слово честі, — кажу я.
— А оце вже мені вирішувати, — каже він, устромляючи голку мені в шию, перш ніж я встигаю заперечити.
Тепла рідина рине мені по венах, у ній розчиняються думки. Постать доктора розпливається перед очима, кольори спалахують і розчиняються в темряві.
— Спіть, Роджере, — каже доктор Діккі. — Про містера Ґолда подбаю я.
22
Викашлюю цигарковий дим з легень і розплющую свої нові очі лише задля того, щоб з’ясувати, що, майже цілком одягнений, лежу на дерев’яній підлозі, а одна рука переможно торкається нерозібраного ліжка. Штани теліпаються на кісточках, до живота притискаю пляшку бренді. Вочевидь, минулої ночі я спробував був роздягнутися, але такий подвиг виявився не під силу моїй новій подобі, віддих якої смердить, наче старий бірдекель[17].
Зі стогоном заповзаю на ліжко, щосили намагаюся не зважати на страшенний головний біль — скроні так пульсують, що я мало не опиняюся на підлозі вдруге.
Кімната схожа на спальню Белла. З-за камінних ґраток мені підморгують останні жаринки розкладеного напередодні полум’я. Фіранки розсунуті, обважніле небо сотається тьмяним досвітком.
«Евелін у лісі, її треба знайти».
Підтягую штани, на непевних ногах чвалаю до дзеркала, щоб роздивитися цього бовдура, який став новим моїм утіленням.
І мало не врізаюся у власне відображення.
Після того як я весь день скнів у Рейвенкортовій туші, цей новий молодик здається мені невагомим, просто тобі листочком, що його здатен звіяти перший-ліпший подув вітру. Цілком зрозуміле відчуття, якщо глянути на відображення. Він невисокий і тендітний, йому десь під тридцять. У нього каштанове волосся, яке давно вже час підстригти, налиті кров’ю блакитні очі й охайна борідка. Пробую всміхнутися — і бачу білі, хоча й трохи нерівні зуби.
Обличчя шалапута.
На столику обіч ліжка лежить ціла купа якихось дрібничок. Увінчує її запрошення, адресоване такому собі Джонатану Дербі. Принаймні тепер я знаю, кого пом’янути незлим словом за це похмілля. Кінчиком пальця ворушу це манаття й бачу кишеньковий ніж, бувалу в бувальцях пласку флягу, наручний годинник — на ньому сорок три хвилини по восьмій — і чотири слоїчки з брунатного скла з корками й без етикеток. Викручую з одного з них корок, нюхаю рідину всередині — і шлунок аж стискається від нудотного солодкавого запаху.
17
Бірдекель — підставка під пивний кухоль чи келих, призначена для захисту поверхні стола від пивної піни та вологи, що конденсується на зовнішніх стінках посуду. (