Схоже, це той самий лауданум, що ним підторговує Белл.
Тепер я розумію, чого це всі через нього так шаленіють. Я ж лише понюхав це зілля, а в голові вже наче спалахують яскраві вогники.
У кутку я бачу маленьку вмивальницю, біля якої стоїть глек холодної води. Роздягаюся голяка й змиваю із себе залишки поту й бруду минулої ночі, видобуваючи з-під них свою нову подобу. Залишки води з глека виливаю собі до рота, п’ю, аж допоки в животі не булькотить. На жаль, моя спроба втопити похмілля невдала — пощастило хіба трохи розводнити. Від болю скімлять усі м’язи й кістки.
Ранок вітряний, тому я вдягаюся в найцупкіший з усього знайденого одяг: мисливський твідовий стрій і довге, аж до підлоги, важке чорне пальто. Відтак виходжу з кімнати.
Попри ранню годину, якась парочка напідпитку вже свариться на горішньому майданчику сходів. Вони й досі у вечірньому вбранні, у руках стискають келихи та знай лають одне одного, дедалі дужче й дужче підвищуючи голоси. Обережно обходжу їх, щоб не зачепити: надто вже жваво вони жестикулюють. Відлуння їхньої сварки супроводжує мене аж до вестибюля, у якому після вчорашніх походеньок усе догори дриґом. На люстрі теліпаються чиїсь краватки-метелики, мармурова підлога вкрита падолистом і друзками від розбитої карафки. Дві покоївки квапливо прибирають — і мені раптом стає цікаво, який вигляд усе тут мало до того, як вони взялися наводити лад.
Вдаюся до спроби дізнатись у них, як дістатися до будинку Чарлі Карвера, але вони ніби води в рот набрали. Лише ховають очі й хитають головами у відповідь на всі мої запитання.
Від їхнього мовчання я просто шаленію.
Якщо вірити Люсі Гарпер, то напад на Евелін і її камеристку стався десь неподалік від того будинку. Якби ж то мені дізнатися, хто на неї зазіхав, — можливо, тоді я зможу урятувати її та виберуся звідси. От лише я зеленого поняття не маю, як витягти ще й Анну. Вона відмовилася від власних задумів, щоби допомогти мені, щиро вірячи, що в мене є якийсь план, який урятує нас обох. Утім наразі власні слова здаються мені хіба порожньою обіцянкою. І, зважаючи на те, як вона супилася під час нашої розмови в сторожівні, дівчина це вже підозрює.
Залишається хіба сподіватися, що мої майбутні подоби будуть набагато кмітливішими за попередні.
Я й надалі розпитую служниць, але їхня мовчанка стає лише затятішою. Роззираюся, шукаючи допомоги деінде. Кімнати обабіч вестибюля занурені в тишу, будинок іще не отямився до пуття після минулої ночі. Розуміючи, що іншого вибору немає, я торую собі шлях розбитим склом і прямую до чорних сходів, а звідтам — до кухні.
Коридор, який туди веде, ще брудніший, ніж я був запам’ятав. Від дзенькоту посуду й пахощів смаженини мене млоїть. Челядь, проходячи повз, витріщається на мене, але всі квапливо відвертаються, щойно я намагаюся їх розпитати. Вочевидь, вони вважають, що мені тут не місце, але водночас не знають, як мене спекатися. Це їхнє царство, нестримна підземна річка чуток, пліток і поголосу, що тече під цим будинком. Моя присутність її забруднює.
Хвилювання моє дедалі дужчає, кров стугонить у вухах. Я почуваюся змореним, шкіра скімлить, наче садно, — ніби повітря перетворилося раптом на шмерґель[18].
— Чим можу допомогти? — лунає голос позаду мене.
Слова влучають мені в спину, наче пожбурена чиєюсь рукою кулька з пожмаканого паперу.
Обертаюся й бачу куховарку, місіс Драдж, яка дивиться на мене, — дебелі руки в пишні боки. Коли я витріщаюся на неї очима свого нового втілення, вона здається мені фігуркою, яку зробила з глини дитина: маленька голівка на незграбному тілі, обличчя наче ліплене невправними пальчиками. Вона сувора, у ній немає ані натяку на ту жінку, що менш ніж за дві години пригощатиме дворецького теплим коржиком.
— Я шукаю Евелін Гардкасл, — кажу, дивлячись просто в її сердиті очі. — Вона пішла на прогулянку до лісу разом з Мадлен Обер, своєю камеристкою.
— А вам що з того?
Тон її такою мірою різкий, що я мало не відступаюся. Стискаю кулаки, намагаючись опанувати роздратування. Челядь, квапливо минаючи нас, озирається — вистава покоївок і лакеїв розважає, хоча виконавиця головної ролі лякає.
— Їй загрожує небезпека, — кажу, зціпивши зуби. — Якщо ви поясните мені, як дістатися до старого будинку Чарлі Карвера, я матиму змогу її попередити.
— То вчора увечері Мадлен ви теж намагалися попередити? Це саме через це в неї блузка розпанахана? Це тому вона плакала?
На скроні в куховарки пульсує живчик, кожне слово аж бринить обуренням. Вона підступається до мене, тицяє в груди вказівцем і веде далі, карбуючи кожне слово: