Тон у нього заспокійливий, але буденний. Хай там який доброзичливий цей чоловік щодо мене самого, він не йме віри моїм словам. Щойно зачинивши за собою двері, він задля годиться спитає когось із челяді, а тим часом мертва Анна й далі лежатиме в лісі.
— Я бачив, як убили жінку, — кажу, зморено спинаючись на ноги. — Я мав її захистити, але не зробив цього. І тепер ладен обшукати кожен дюйм цього лісу, якщо знадобиться, аби довести, що кажу правду.
Якусь мить він пильно дивиться мені просто в очі, його скепсис пасує перед моєю впевненістю.
— І звідки ви маєте намір почати? — запитує він. — Довкола тисячі акрів лісу, а ви, попри всі свої добрі наміри, на ногах не тримаєтеся. Хай там хто ця Анна, вона вже мертва, а її вбивця накивав п’ятами. Зачекайте годину — я зберу пошуковий загін і розпитаю челядь. Бодай хтось у цьому будинку має знати, хто вона така й куди поділася. Ми її знайдемо, обіцяю, але діяти треба розважливо… — Він стискає моє плече. — Ви згодні дослухатися до мене? Дайте мені годину. Будь ласка.
Мене аж душить незгода, але він таки має рацію. Мені треба відпочити, відновити сили, і, хоча смерть Анни ятрить сумління, я не хочу самотою вештатися лісом. Я ж заледве звідти врятувався.
Поступаюся, смиренно киваючи.
— Дякую, Себастіане, — каже він. — Для вас уже готують ванну. Опорядкуєте себе, а я відряджу до вас лікаря й накажу камердинерові приготувати для вас одяг. Відпочиньте трохи, зустрінемося у вітальні, коли час буде обідати.
Поки він не пішов, мені треба спитати, що це за місце таке, спитати, що я роблю тут, але мене поймає нетерплячка: я хочу, щоб він якнайшвидше взявся розпитувати, щоб можна було пристати до пошуків. Зараз одне тільки запитання не дає мені спокою. Він уже прочинив двері, коли мені нарешті вдається дібрати слова.
— У маєтку є хтось із моїх родичів? — питаю я. — Хтось, хто про мене хвилюється?
Він озирається на мене через плече; в очах співчуття.
— Ви нежонатий, друже мій. Родичів не маєте, за винятком якоїсь підстаркуватої тітки, яка контролює ваші фінанси. Друзі у вас є, от я, прикладом, один з них, але хай там хто ця Анна, ви ніколи про неї не згадували під час наших розмов. Відверто кажучи, аж дотепер я від вас навіть імені цього не чув.
Під моїм розчарованим поглядом він зніяковіло відвертається й зникає в зимному коридорі. Двері зачиняються за ним, полум’я в каміні непевно стинається.
3
Схоплююся зі стільця — ще навіть не вгамувався протяг з коридору. Висуваю шухляди нічного столика, шукаючи бодай якусь згадку про Анну серед речей, хоча б щось, що могло б довести: вона не вигадка мого хворого мозку. На жаль, спальня вперто не виказує власних таємниць. Окрім портмоне з кількома фунтами, єдиний особистий предмет, який трапився мені на очі, — це листівка-запрошення із золотим тисненням. На лиці — список гостей, з іншого боку — припис від руки вишуканим почерком:
Лорд і леді Гардкасл запрошують вас на бал-маскарад на честь повернення їхньої дочки Евелін з Парижа. Святкування відбудеться в Блекгіт-гаусі в другий вікенд вересня. Зважаючи на відлюдність маєтку, екіпажі чекатимуть на всіх гостей у найближчому селищі Еберлі.
Запрошення адресоване докторові Себастіану Беллу. Лише за кілька секунд мені вдається збагнути, що це моє власне ім’я. А й справді, мій добрий самарянин раніше його згадував, але зараз, коли бачу його на папері, та ще й із зазначенням фаху, це ще дужче спантеличує мене.
Я не відчуваю себе Себастіаном, а доктором — тим паче.
Кривенька посмішка з’являється на губах.
Цікаво, скільки в мене залишиться пацієнтів після того, як я начеплю стетоскоп догори дриґом.
Укинувши запрошення до шухляди, роздивляюся Біблію, що лежить на нічному столику. Гортаю заяложені сторінки. Деякі абзаци підкреслено, окремі слова обведено червоним атраментом[7], але я, хоч стрільте, не можу второпати, чому саме вони аж такою мірою значущі. Я сподівався був знайти дарчий напис чи схованого між сторінками листа, але жодної нової відомості ця Біблія мені не подарувала. Стискаючи книгу обіруч, удаюся до незугарної спроби помолитися, сподіваючись відновити колишню віру, але почуваюся цілковитим дурнем. Побожність полишила мене разом з усім іншим.
На черзі одежна шафа. Попри те що в кишенях одягу не вдається знайти нічого цікавого, під стосом ковдр я бачу дорожню скриню. Це чудова старовинна річ: витерта шкіра, потьмянілі залізні скоби, важка застібка захищає вміст від чужих цікавих очей. Лондонська адреса — судячи з усього, моя власна — написана на ярлику, хоча жодної асоціації вона в мене не викликає.