Стенвін реагує на цю образу гучним реготом:
— Принаймні, я чесний мерзотник, — каже він. — Чи багато людей у цьому будинку можуть похвалитися тим самим? А тепер можете йти. Не забудьте передати моє повідомлення.
Я чую, як двері кімнати Стенвіна відчиняються, кілька секунд по тому Івлін проноситься повз дитячу кімнату. Мені кортить піти за нею, але в ще одній конфронтації немає жодного сенсу. До того ж, Івлін щось казала про лист, яким наразі володіє Стенвін. Схоже, їй дуже хочеться повернути його, а це означає, що мені треба його побачити. Хто знає, можливо Стенвін і Дербі — друзі.
— Джонатан Дербі чекає на вас у дитячій, — чую я, як дебелий чолов'яга доповідає Стенвінові.
— Добре, — каже Стенвін, скрегочучи шухлядою. — Зараз я перевдягнусь для полювання, а тоді підемо поговоримо з цим покидьком.
«Навряд чи друзі».
26
Я сиджу, закинувши ноги на стіл; поміж ногами — шахівниця. Підперши підборіддя долонею, я дивлюся на гру й намагаюся визначити з розташування фігур якусь стратегію. Це видається неможливим. Дербі надто мінливий для зосередження. Його постійно щось відволікає: то вид за вікном, то пилюка в повітрі, то звуки в коридорі. Він ніколи не заспокоюється.
Деніел попереджав мене, що кожний з наших носіїв думає інакше, але лише тепер я розумію повне значення його слів. Белл був боягуз, Ревенкорт — безжалісний, але обоє мали зосереджений розум. А з Дербі все інакше. Думки дзижчать усередині його голови наче мухи, залишаються там рівно стільки, щоб відволікти, але ніколи не сідають.
Черговий звук привертає мою увагу до дверей — Тед Стенвін чиркнув сірником і дивиться на мене поверх своєї люльки. Він більший, ніж я пам'ятаю, схожий на шмат масла, що почало танути.
— Ніколи не думав, що ви граєте в шахи, Джонатане, — каже він, хитнувши коня-гойдалку так, що той падає на підлогу.
— Я вчуся, — кажу я.
— Молодець, чоловікам треба самовдосконалюватися.
Його погляд спочатку затримується на мені, потім його приваблює вікно. Хоча Стенвін поки що не зробив і не сказав нічого загрозливого, Дербі його боїться. Мій пульс повідомляє про це абеткою Морзе.
Готовий бігти, я кидаю погляд на двері, але кремезний чоловік стоїть у коридорі біля стіни, схрестивши руки на грудях. Він злегка киває мені.
— Ваша мати трохи спізнюється з виплатою, — каже Стенвін, притиснувши лоб до вікна. — Я сподіваюсь, усе добре?
— Цілком добре, — кажу я.
— Я не хотів би, щоб це змінилося.
Я посуваюся так, щоб бачити його очі.
— Ви погрожуєте мені, пане Стенвін?
Він відвертається від вікна, усміхається чоловікові у дверях, а потім — мені.
— Авжеж, ні, Джонатане, я погрожую вашій матусі. Невже ви думаєте, що я робив би все це лише заради такого нічого не вартого покидька, як ви?
Пустивши дим з люльки, він підбирає з підлоги ляльку й байдуже кидає її на шахівницю, від чого фігури летять на всі боки по всій кімнаті. Лють смикає мене за нитки, кидає мене на нього, але він перехоплює мій кулак, розвертає мене, а другою величезною рукою стискає моє горло.
Його дихання торкається моєї шиї, гниле, як старе м'ясо.
— Поговоріть зі своєю матір'ю, Джонатане, — глумливо каже він, стискаючи моє горло так, що перед очима пливуть чорні плями. — Бо інакше мені доведеться відвідати її.
Переконавшись, що я його зрозумів, він відпускає мене.
Я падаю на коліна, тримаюся за горло й важко дихаю.
— З такими нервами вам довго не прожити, — каже він, вказуючи на мене люлькою. — Я б на вашому місці тримав їх під контролем. Не хвилюйтеся, ось цей мій друг дуже вправно допомагає людям вчитися нових речей.
Я кидаю на нього лютий погляд, але він уже йде геть. Виходячи в коридор, він киває своєму помічникові, і той заходить у кімнату. Байдуже глянувши на мене, він починає знімати з себе піджак.
— Підводься, хлопче, — каже він. — Чим раніше почнемо, тим раніше закінчимо.
Якимось чином він здається навіть більшим, ніж коли стояв у дверях. Його груди схожі щит, руки ледь вміщаються в рукави білої сорочки. Коли він наближається до мене, мене проймає жахом, мої пальці сліпо мацають, шукаючи якусь зброю, і знаходять на столі шахівницю.
Анітрохи не подумавши, я жбурляю нею в нього.
Час наче сповільнився, коли шахівниця обертається в повітрі, і моє майбутнє залежить від цього неможливого польоту. Напевно, доля до мене не байдужа, бо дошка з огидним хрускотом врізається в його обличчя, а він приглушено скрикує та падає спиною на стіну.
Я схоплююся на ноги, з-поміж його пальців тече кров, я мчу коридором, позаду мене чується сердитий голос Стенвіна. Швидкий погляд через плече виявляє, що Стенвін вибігає з приймальні, його пика червона від люті. Тікаючи сходами вниз, я мчу на гомін голосів до вітальні, в якій зараз повнісінько заспаних гостей, які колупають сніданок. Доктор Діккі регоче з Майклом Гардкаслом і Кліффордом Герінгтоном, морським офіцером, з яким я познайомився під час вечері, а Канінгем навантажує на срібне блюдо їжу, якою привітає Ревенкорта, коли той прокинеться.
Раптове замовкання теревенів каже мені про наближення Стенвіна, тому я прослизаю до кабінету й ховаюся за дверима. Я близький до істерики, моє серце б'ється так, що мало не ламає ребра. Мені хочеться сміятися та плакати, схопити якусь зброю і кинутися з криком на Стенвіна. Щоб стояти нерухомо, доводиться докладати всі свої сили, але якщо я цього не робитиму, я втрачу цього носія і ще один дорогоцінний день.
Дивлячись у шпарину між дверми та одвірком, я бачу, як Стенвін грубо розвертає людей за плечі, шукаючи моє обличчя. Чоловіки дають йому дорогу, шляхетні пани бурмочуть при його наближенні вибачення. Якою б не була його влада над цими людьми, її цілком достатньо, щоб ніхто не ображався на таке грубе поводження. Він може забити мене до смерті посеред кімнати, і ніхто йому навіть слова не скаже. Тут мені допомоги не знайти.
Моїх пальців торкається щось холодне; глянувши вниз, я бачу, що моя рука взяла з полиці важкий портсигар.
Дербі озброюється.
Невдоволено зашипівши, я кладу портсигар, знову визираю у вітальню та мало не скрикую від шоку.
До Стенвіна лише кілька кроків, і він іде прямо до кабінету!
Я шукаю якусь схованку, але нічого не знаходжу, а втекти в бібліотеку теж не можу, бо для цього треба пробігти у двері, в які він зараз зайде. Я в пастці.
Я хапаю той портсигар, роблю глибокий вдих і готуюсь напасти на шантажиста, коли той зайде.
Ніхто не заходить.
Посунувшись знов до шпарини, я визираю у вітальню. Його ніде не видно.
Я тремчу, не знаю, що мені робити. Дербі не створений для таких незрозумілостей, йому бракує терпіння, я сам не помічаю, як обережно визираю з-за дверей, щоб щось побачити.
Я відразу бачу Стенвіна.
Він стоїть спиною до мене й розмовляє з доктором Діккі. Я занадто далеко, щоб почути їхню розмову, але після неї лікар мчить геть — напевно, щоб надати допомогу пораненому охоронцеві Стенвіна.
«Він має снодійне».
Ця ідея з'являється повністю сформована.
Мені просто треба непомітно вибратися звідси.
Хтось біля столу кличе Стенвіна, і щойно він зникає з виду, я залишаю портсигар і мчу до галереї, обравши довгий шлях, щоб добігти до вестибюля непобаченим.
Доктора Діккі я наздоганяю, коли той виходить зі своєї кімнати, тримаючи в руці саквояж із медичним причандаллям. Побачивши мене, він усміхається, його сміховинні вуса наче підстрибують на кілька сантиметрів.
— А, юний майстер Джонатан! — радісно каже він, коли я наздоганяю його. — Усе добре? Ви наче трохи захекалися.
— Усе гаразд, — кажу я, намагаючись не відставати від нього. — Ну, тобто, не зовсім. Мені потрібна послуга.
Його очі примружуються, веселість з його голосу зникає.
— Що ви накоїли цього разу?
— Чоловік, до якого ви йдете… Мені треба, щоб ви його приспали.