Я ловлю себе на тому, що погладжую рукою шовкову блузу, насуплено дивлюся на руку й розумію, що цього хочу не я, а він.
Це Дербі.
Скрикнувши, я відсмикую руку та зачиняю гардероб.
Я відчуваю його бажання. Він хоче, щоб я опустився на коліна, мацав її речі, вдихав її запах. Він тварина, і впродовж секунди він мав контроль.
Витерши с чола краплини поту, я роблю глибокий вдих, щоб опанувати себе й продовжити пошуки.
Я звужую коло своєї уваги до однієї точки, стежу за своїми думками, не залишаю жодної шпарини, в яку б він міг пролізти. Але все одно це розслідування марне. Мало не єдиним цікавим предметом є старий альбом, в якому наклеєні цікавинки з життя Івлін: старе листування з Майклом, малюнки з її дитинства, уривки віршів і підліткових роздумів, що всі разом складаються в портрет дуже самотньої жінки, яка страшенно любила свого брата, а тепер жахливо сумує за ним.
Закривши альбом, я ховаю його під ліжком, де я його знайшов, і, так само тихо, як зайшов, залишаю кімнату, тягнучи всередині себе біснуватого Дербі.
30
Я сиджу в кріслі в темному куті вестибюля, розташувавшись так, щоб мені було добре видно двері спальні Івлін. Наближається вечеря, але пам’ятаючи про те, що Івлін через три години буде мертва, я маю намір відстежувати кожний її крок до дзеркального басейну.
Така терплячість моєму носієві зазвичай не властива, але я виявив, що йому подобається палити, і це доречно, бо від паління в мене трохи паморочиться голова, і це притуплює присутність у моїх думках Дербі. Ось така приємна, хоча й дещо несподівана, користь від цієї успадкованої звички.
— У потрібний вам час вони будуть готові, — вторгнувшись у мій світ, каже Канінгем.
Він присів біля мого крісла. На його обличчі задоволена усмішка, а я не можу нічого второпати.
— Хто буде готовий? — питаю я, дивлячись на нього.
Усмішка зникає, він зніяковіло підводиться на ноги.
— Даруйте, пане Дербі, я вас переплутав з іншим, — поспішно каже він.
— Я і є дехто інший, Канінгеме, це я, Ейден. Але все одно я не маю жодної гадки, про що ви говорите.
— Ви просили мене зібрати декого до купи, — каже він.
— Ні, не просив.
Певно, ми обоє однаково спантеличені, бо обличчя Канінгема скрутилося таким самим вузлом, як і мій мозок.
— Вибачте, він сказав, що ви зрозумієте, — каже Канінгем.
— Хто сказав?
Новий звук привертає мою увагу до вестибюля, я повертаюсь у кріслі й бачу Івлін, яка швидко йде по мармуровій підлозі й плаче, затуливши обличчя руками.
— Візьміть ось це, я мушу йти, — каже Канінгем і тиче мені в руку папірець, на якому написано «усі вони».
— Зачекайте! Я не знаю, що це означає! — кричу я йому навздогін, але запізно, його вже немає.
Я би пішов за ним, але за Івлін у вестибюль забігає Майкл, а я ж тут саме для цього. Це ж саме ті відсутні моменти, коли хоробра добра Івлін, з якою я познайомився як Белл, перетворюється на наречену-самовбивцю, яка порішить себе біля дзеркального басейну.
— Іві, Іві, не йди! Скажи мені, що я можу зробити, — каже Майкл, схопивши її за лікоть.
Вона хитає головою; у світлі канделябра блищать сльози, схожі на діаманти, що спалахують у її волоссі.
— Я просто… — вона затинається. — Мені треба…
Похитавши головою, вона звільняється від нього й проноситься повз мене до своєї спальні. Влучивши ключем у замок, вона прослизає всередину й гепає за собою дверима. Майкл сумно проводжає її поглядом і хапає келих портвейну з таці, яку Меделін несе до їдальні.
Вино зникає одним ковтком, його щоки червоніють.
Взявши з рук покоївки тацю, він указує їй на двері до спальні Івлін.
— Не турбуйся про це, доглянь за своєю хазяйкою, — наказує він.
Цей щедрий жест дещо зіпсований наступним замішанням, коли він намагається вигадати, що йому тепер робити з отриманими тридцятьма келихами хересу, портвейну та бренді.
Мені з крісла видно, як Меделін стукає у двері Івлін, і з кожним проігнорованим стуком бідолашна служниця засмучується сильніше. Врешті-решт вона повертається до вестибюля, де Майкл досі дивиться навколо, не знаючи, де поставити тацю.
— Боюсь, що мадемуазель… — Меделін розпачливо змахує руками.
— Нічого страшного, Меделін, — втомлено каже Майкл. — Це був важкий день. Дай поки що їй спокій. Я певний, що вона тебе покличе, коли ти будеш їй потрібна.
Меделін якийсь час вагається, озирається на двері Івлін, але зрештою робить те, що їй сказали, і зникає на сходах, що ведуть униз, на кухню.
Дивлячись на всі боки, шукаючи, як позбутися таці, Майкл помічає, що я дивлюся на нього.
— Я, певно, схожий на повного бовдура, — каже він, зашарівшись.
— Радше на невмілого офіціанта, — відверто кажу я. — Як я розумію, вечеря пішла не за планом?
— Це через ту справу з Ревенкортом, — каже він, не дуже надійно ставлячи тацю на м'які підлокітники сусіднього крісла. — У вас не знайдеться зайвої сигарети?
Я виходжу зі свого заціпеніння, щоб простягнути йому сигарету й запалити її.
— Вона дійсно мусить вийти за нього заміж? — питаю я.
— Ми майже розорилися, — зітхає він і довго затягується. — Батько скупив майже всі пусті шахти та неплодючі плантації Імперії. На мою думку, одного або двох років вистачить, щоб витратити все, що в нас залишилося.
— Я думав, що стосунки між Івлін і вашими батьками не дуже добрі. Чому вона погодилася на це?
— Заради мене, — каже він, хитаючи головою. — Мої батьки пригрозили залишити мене без грошей, якщо вона не зробить те, що вони кажуть. Мені б це лестило, якби не кляте почуття вини.
— Має бути інший вихід.
— Батько вже видоїв усе до останнього пенні з тих небагатьох банків, на які досі справляє враження його титул. Якщо ми не отримаємо ці гроші… Чесно кажучи, я не знаю, що тоді станеться, але ми станемо бідними, і я не маю сумніву, що нам це буде не до снаги.
— Більшість людей якось дають цьому ради, — кажу я.
— Ну, вони, принаймні, мають у цьому досвід, — каже він, струшуючи попіл на мармурову підлогу. — Чому у вас на голові бинти?
Я мимоволі торкаюся їх, забувши, що вони там є.
— Мав суперечку зі Стенвіном, — кажу я. — Почув, як він сперечався з Івлін про когось на ім'я Фелісіті Медокс, і спробував утрутитися.
— Фелісіті? — питає він. По його обличчю зрозуміло, що це ім'я йому знайоме.
— Ви знаєте це ім'я?
Він глибоко затягується сигаретою, потім повільно видихає
— Стара подруга моєї сестри, — каже він. — Навіть не уявляю, чому вони могли сперечатися про неї. Івлін не бачила її багато років.
— Вона тут, у Блекгіті, — кажу я. — Залишила Івлін записку біля колодязя.
— Ви певні? — скептично каже він. — У списку гостей її не було, Івлін мені теж нічого не казала.
Нас перебиває шум вхідних дверей — до мене поспішає доктор Діккі. Він кладе руку мені на плече й нахиляється до мого вуха.
— Ваша мати, — шепоче він. — Вам треба піти зі мною.
Що б там не сталося, це щось настільки серйозне, що він забув про свою неприязнь до мене.
Попросивши Майкла вибачити, я біжу за лікарем, і з кожним кроком мій жах зростає; зрештою доктор заводить мене до її кімнати.
Вікно відчинене, холодний протяг смикає полум'я свічок, що освітлюють кімнату. Моїм очам потрібно кілька секунд, щоб звикнути до темряви, але зрештою я бачу її. Міллісент лежить на боку в ліжку: очі заплющені, груди нерухомі; вона неначе заповзла під ковдру, щоб трохи подрімати. Вона вже почала вдягатися до вечері й розчесала своє зазвичай розпатлане сиве волосся, зв'язала його так, щоб воно не падало на обличчя.
— Мені дуже шкода, Джонатане, я знаю, якими близькими ви були, — каже Діккі.
Мене стискає скорбота. Хоч як би я не переконував себе, що ця жінка не моя мати, я нічого не можу вдіяти.