І лише коли перше враження від цього хаосу минає, я починаю бачити спроби Анни внести в нього порядок. За допомогою олівця вона ретельно понадписувала примітки для себе. Зроблено певні припущення, записано певні часи, наші розмови занотовано й у порівнянні з тими, що є в книзі, з них вилучено корисну інформацію.
— Сумніваюсь, що ти зможеш тут щось зрозуміти, — каже Анна. — Мені це дав один з твоїх носіїв. З таким самим успіхом він міг би написати це іноземною мовою. Багато з цього, здається, не має жодного сенсу, але я доповнюю, слідкую за тим, що ти робиш. Це все, що я про тебе знаю. Всі носії та все, що вони зробили. Це єдине, завдяки чому я встигаю за подіями, але книга не повна. Є прогалини. Ось чому мені потрібно, щоб ти сказав мені найкращий час, щоб звернутися до Белла.
— До Белла, навіщо?
— Цей Лакей шукає мене, тому ми скажемо йому, де я буду, — каже вона, пишучи на незакріпленому аркуші паперу записку. — Ми зберемо декого з твоїх носіїв і чекатимемо на нього, коли він свій ніж дістане.
— І як ми його спіймаємо? — питаю я.
— Заманимо ось цим, — вона простягає мені записку. — Якщо ти розповіси мені про день Белла, я покладу цю записку там, де він її знайде. Щойно я згадаю про це на кухні, за годину про цю зустріч знатимуть по всьому будинку. Лакей обов'язково почує про це.
«Не залишай Блекгіт, ти не єдиний, чиє життя залежить від тебе. Зустрінься зі мною біля мавзолею на родинному кладовищі о 10:20 вечора, і я все тобі поясню.
З любов'ю, Анна»
Я переношуюсь до того вечора, коли Івлін і Белл ішли по мокрому кладовищу з револьвером, а знайшли там лише тіні та вкритий кров'ю розбитий компас.
Ці ознаки майбутнього не надто надихають, але ж і визначеним усе не назвеш. Це ще один з фрагментів майбутнього, поки що не зв'язаний з картиною, і поки я в нього не потраплю, я не знатиму, що він означає.
Анна чекає на мою реакцію, але моє тривоги недостатньо, щоб заперечувати.
— Ти бачив, чим це закінчується, що з цього виходить? — питає вона, нервово смикаючи манжет свого рукава.
— Не знаю, але кращого плану ми не маємо, — кажу я.
— Нам буде потрібна допомога, а в тебе закінчуються носії.
— Не турбуйся, я знайду підмогу.
Я виймаю з кишені авторучку й додаю до повідомлення ще один рядок, який стане для Белла причиною багатьох тривог.
«О, і не забудь про свої рукавички, вони горять».
37
Я чую коней раніше, ніж бачу: попереду десятки підків цокають по бруку. Не забарився і їхній запах, затхлий душок, змішаний зі смородом гною, і цей міцний букет не може розігнати навіть вітер. І лише після того, як мене вразила їхня аура, я нарешті бачу самих тварин: близько тридцяти з них конюхи виводять зі стаєнь на дорогу, що веде до селища, і запрягають в карети.
Конюхи ведуть коней пішки, їхня уніформа складається з пласких картузів, білих сорочок та просторих сірих штанів; це робить їх такими самими схожими один на одного, як коні, за якими вони доглядають.
На копита я дивлюся стурбовано. Раптовий спогад нагадує мені, як, коли я був хлопчиком, кінь скинув мене з себе, копита тварюки зачепили мої груди, кістки тріснули…
«Не піддавайся Денсові».
Я зусиллям звільняюся від спогадів свого носія й опускаю руку, яка інстинктивно підіймалася до шраму на моїх грудях.
Це стає дедалі гірше.
Особистість Белла взагалі майже не з'являлася, але поміж хтивістю Дербі й манерами та дитячими спогадами Денса важко втримувати прямий курс.
Кілька коней у центрі маси покусують своїх сусідів, по гнідому мускулястому потоку прокочується хвиля неспокою. Цього вистачає, щоб я зробив необдуманий крок з дороги й прямісінько в купку гною.
Коли я намагаюся струсити цей бруд, один з конюхів відходить від гурту.
— Вам чимось допомогти, пане Денс? — питає він, вітаючи мене здійнятим кашкетом.
— Ми знайомі? — питаю я, здивований, що він мене впізнав.
— Перепрошую, сер, мене звати Освальд, сер, я сідлав учора вашого жеребця. Це пречудово, сер, бачити на коні джентльмена. Тепер уже мало хто вміє так їздити верхи.
Він усміхається, демонструючи коричневі від тютюну зуби: два рядки з прогалинами.
— Авжеж, авжеж, — кажу я, а тим часом коні, проходячи повз нас, поштовхують його спину. — Взагалі-то, Освальде, я шукав леді Гардкасл. Вона мала зустрітися з Альфом Міллером, старшим конюхом.
— Про її світлість я не знаю, сер, але з Альфом ви щойно розминулися. Пішов із кимось десять хвилин тому. Можу припустити, що вони пішли до озера, бо обрали стежку, що йде вздовж вигулу. Це праворуч після того, як пройдете під аркою, сер. Певно, ви ще можете наздогнати їх, якщо поспішатимете.
— Дякую, Освальде.
— Нема за що, сер.
Приклавши руку до кашкета, він повертається до юрби.
Тримаючись краю дороги, я йду далі до конюшні, розхитаний брук сильно сповільнює мене. У своїх інших носіях, коли камінь піді мною рухається, я можу просто відстрибнути. Але старі ноги Денса недостатньо рухливі, і кожного разу, коли камінь піді мною хитається, мені крутить гомілки та коліна, я ризикую впасти.
Коли я роздратовано проходжу під аркою, я бачу, що весь двір закидано вівсом, сіном і розтовченими овочами, а якийсь хлопчик з усіх сил намагається замести сміття в кути. Впоратися з цим йому було б набагато легше, якби він не був удвічі менший за свою мітлу. Коли я проходжу повз нього, він боязко зиркає на мене й намагається зняти кашкет, але натомість впускає той через вітер. Востаннє я його бачу, коли він мчить через весь двір за кашкетом, неначе в тому сховані всі його мрії.
Доріжка, що йде вздовж вигулу, являє собою лише багнисту стежку з калюжами, і мої штани забруднюються ще до того, як я пройшов півшляху. Під ногами хрустять гілки, зверху на мене крапає. У мене відчуття, ніби за мною стежать, і хоча для цього немає жодної причини, окрім нервів, я готовий заприсягнутися, що відчуваю чиюсь присутність серед дерев, пару очей, що стежать за кожним моїм кроком. Я можу лише сподіватися, що помиляюсь, бо якщо на цю стежку вистрибне Лакей, я занадто слабий, щоб битися, і занадто повільний, щоб утекти. Залишок мого життя триватиме рівно стільки, скільки Лакеєві потрібно, щоб вибрати спосіб убити мене.
Не побачивши ні старшого конюха, ні леді Гардкасл, я остаточно жертвую своїми манерами й біжу підтюпцем, забрьохуючи собі спину.
Незабаром стежка відхиляється від вигулу до лісу, і чим далі я віддаляюся від конюшні, тим сильнішим стає відчуття, що за мною стежать. Я продираюся вперед, одяг чіпляється за ожину, але зрештою я чую гомін голосів, що наближаються, та плескіт води об берег. Мене охоплює полегшення, і я розумію, що на весь цей час затамував подих. Ще два кроки, і ми стикаємося лицем до лиця, але в компанії старшого конюха йде не леді Гардкасл, а Канінгем, камердинер Ревенкорта. На ньому цупке пальто та довгий фіолетовий шарф, який він з усіх сил намагатиметься з себе зняти, коли перерве розмову Ревенкорта з Деніелом. Банкір має наразі спати в бібліотеці.
Судячи з того, як їх сполохала зустріч зі мною, вони обговорювали щось серйозніше, ніж звичайні плітки. Першим оговтується Канінгем, він дружньо всміхається.
— Пане Денс, яка приємна несподіванка, — каже він. — Що змусило вас вийти в таку негоду?
— Я шукаю Гелену Гардкасл, — кажу я, дивлячись то на Канінгема, то на конюха. — Я був упевнений, що вона пішла сюди разом із вами, пане Міллер.
— Ні, сер, — каже Міллер, мнучи руками кашкет. — Зустріч із нею має бути в моєму будинку, сер. Я саме туди зараз повертаюся.
— Отже, ми всі троє в одному човні, — каже Канінгем. — Я теж сподівався перехопити її. Ходімо разом? Моя справа не вимагає багато часу, але я залюбки зачекаю.