Перший нарис в «Океані» про космічні форми життя-це, звичайно, сенсація. І нехай уже всі чули, і нехай факти відомі й нові об’ємні фотознімки дістати непросто, але якщо цей найперший нарис зробити добряче, то вам він і лишиться у пам’яті. І вся ця півторасотрічна історія забутого польоту на забутому космічному кораблі допотопної конструкції — теж. І з’явиться потім багато книжок, і багато статей, і багато фільмів, але художній нарис зостанеться першим живим словом про мандрівку, рівнозначної якій ще не було.
Я ще раз перевів стрілку фону назад і переписав майже все повідомлення. І лишив на пам’ять копії знімків та об’ємних кадрів.
Треба зайти до Ольховського, вирішив я вранці. Однак коли? Зараз? Пізніше?.. Я з’єднався з ним, проте він був зайнятий. А втім, що я йому скажу… Кілька днів тому, коли я вмовляв його взяти в експедицію саме мене, то так розмалював йому мою давню любов до моря, що в його сіро-синіх колючих очах з’явилося щось навіть по-батьківськи турботливе. Мою долю було вирішено, як мені тоді здалося, успішно для мене. А тепер? Просити в редакції дозволу покинути експедицію?
Ні, мене не зрозуміють. А надто Ольховський, керівник експедиції, хоча просити дозволу саме у нього й не треба.
йому й таким, як він, геть байдуже, який з океанів і на якій планеті вивчити. Різниця принаймні невелика. Знайти новий вид метелика де-небудь на острові Маврикій для біолога те ж саме, що для філателіста натрапити у своїй колекції на дуже рідкісний різновид марки з того ж острова. Усе це я знав добре, але збагнути не міг. Щось вислизало від мене, і я завжди був з такими людьми трохи насторожений.
А ще хіба не я казав Ольховському, що саме про таку експедицію, яка не відкриває ні нових островів, ні навіть підводних вулканів, я давно мріяв? Справді, де ж набратися нових западин на дні океанів, коли останню з них занесено до морського атласу ще сто років тому?
Життя — це п’ята стихія. Так вважає Ольховський. І пізнати її не так просто, як чотири перших стихії древніх — вогонь, землю, повітря, воду. Надто коли за це не братися всерйоз. У нього все мало вигляд логічний і переконливий, у цього чоловіка, який мимоволі викликав у пам’яті образ древнього мудреця на ім’я Діоген. Тільки той, здається, був трохи врівноваженішим. Жив у великій бочці, а коли Олександр Великий запитав у нього про заповітне бажання (треба вважати, для того, аби вволити його одразу ж, на місці), то мудрець відказав монарху: «Відійди від мого житла і не застуй сонця».
В Ольховського була «Гондвана». Корабель, дім, лабораторія. Правда, для нього вона була замалою, всього тридцять тисяч тонн, однак більший тоннаж не дозволено. При бажанні він завжди міг знайти втіху в історичних паралелях.
Окрім «Гондвани», моря й океани борознили численні «Пікари», «Одіссеї», «Садко», «Наутілуси». «Море легше висушити, ніж дослідити», — сказав мені Ольховський під час нашої першої зустрічі і лишив мене на борту.
Ні, я мушу бути на кораблі. Справи позаземні зачекають. Колись я напишу про п’яту стихію книжку — знайдеться у ній місце і для космічних форм життя. Якщо, звичайно, буде що сказати по суті. Адже журналіст не просто «констатує події», він іще й тлумачить їх, забарвлює, передає по-своєму. Журналіст — це особистість, стиль, це спосіб, у який не тільки пишуть, а й мислять.
…Це почалося давно. Я уявляв собі цих умільців, котрі сидять за старомодними друкарськими машинками і виклацують свій денний урок або ж із музейними інструментами у руках, що віддалено скидаються на магнітні олівці з пам’яттю перших випусків. Однак писали вони цілком пристойно. Звичайно, робити це їм було легше: матеріал був простіший і його було менше. Нині ж треба вміти вловлювати суть цілої науки, можливо, з якої-небудь випадкової балачки: іншої нагоди не випаде. І, звичайно, узагальнювати, проводити паралелі. Думати, думати… Ясна річ, це мистецтво збагачувати має подеколи трохи формальний характер, на рівні логічних операцій та математичного аналізу багатьох змінних величин. Творча удача складається іноді несподівано; тоді раптом праця виходить красива, водночас і оригінальна за думкою, і зрозуміла. Десь у перспективі стиралися грані між статтями науковими та художніми. Не виключено, що процес цей відбувався лише у моїй уяві.
Треба було багато тут побачити, нарешті взнати океан по-справжньому. Часу було цілком досить. Я розумів: тільки на «Гондвані» я можу це зробити. Іншого випадку може не трапитися за все життя. Отже, океан… Де ми перебували зараз? «Праворуч по борту — Японія, ліворуч — Австралія, — пожартував я про себе. — Спочатку сніданок, — вирішив я, — а там буде видно…» Здається, з Ольховським усе ж доведеться поговорити, тільки значно пізніше.