Густав ходив туди-сюди по палубі маленького пароплавчика, твердими швидкими кроками, ступаючи на всю ступню. Перед ним привабливо вимальовувалося смугляве, гостроносе, розумне, гордовите, рухливе обличчя друга. Він з насолодою смакував їх майбутню зустріч.
Давно вже не було на Луганському озері такої весни, як цього року. Було дуже тепло, і все розквітало буйним і ніжним цвітом. Добре було б умовити Йоганнеса пожити кілька місяців у цьому гірському селищі. Вимушений від’їзд з Берліна раптом здається Густавові справжнім подарунком долі. Хіба це не подарунок, коли людина в п’ятдесят років дістає можливість ще раз спочатку до кінця перебудуватись. За допомогою Йоганнеса така операція може вдатись.
Пароплавчик причалив. Густав пішов бульварами набережної.
Доводилось вітатися з численними знайомими. Але йому хотілось бути самому. Він пройшов у самий кінець бульвара, сів на лаву.
Багато народу виїхало з Німеччини, але значно більше залишилось там. Фашисти не можуть вбити або ув’язнити всіх своїх ворогів, бо їх вороги – це дві третини населення. Доводиться шукати modus vivendi.[17] Найнезвичайніші зв’язки, просто людські і ділові, виникають між фашистами і їх ворогами в цей час, коли встановлюється новий лад. Сотні тисяч людей підносяться на гребінь хвилі, сотні тисяч падають прямо у прірву.
Але ті, хто піднімається, і ті, хто падає, були завжди зв’язані одне з одним, і тепер вони це відчули. Ті, що переслідують, часто пропонують переслідуваним врятувати їм їхню посаду або майно за умови, що переслідувані зроблять їх учасниками своїх благ; уся «національна революція», коли ближче до неї придивитись, розпадається на мільйони дрібних комерційних угод, основаних на обопільності.
Заспокоєний прекрасним днем, під владою радісного чекання друга, Густав благодушно перебирав у пам’яті дивні епізоди, про які йому розповідали.
Художник Гольдстен, добродушний хвалько і другорядний майстер, дуже опустився. А за часів свого блиску він дружньо поводився із своїм камердинером і щедро його обдаровував. Тепер цей камердинер служить в одного фашистського міністра. Він хотів відплатити своєму колишньому хазяїнові добром за добро. І тепер від художника Гольдстена залежить, хто буде в правлінні спілки художників, кому дати державні замовлення.
Фашистський адвокат, що найдужче кричав про потребу вигнати євреїв із судових органів, допоміг одному своєму колезі-євреєві втекти за кордон. «Я розраховую на те, колего, – сказав він йому, прощаючись, – що при потребі ви мені зробите таку саму послугу». Так численні теперішні володарі намагаються забезпечити собі тил на випадок падіння їхнього режиму.
Трохи неприємно було думати про друга Фрідріха Вільгельма Гутветтера. Густав прочитав його останній нарис, у якому Гутветтер пишною урочистою мовою віщував народження «нової людини». Націонал-соціалісти співали дифірамби Гутветтерові, а в опозиційних колах до нього ставилися з жалем, нападали на нього, висміювали. Густавові, що був переконаний у безумовній чесності Гутветтера, було б приємніше, якби цей нарис не був написаний. Вчора Густав отримав листа від Гутветтера. Гутветтер просить дозволу – з огляду на те, що відсутність його друга затягується, – користуватись бібліотекою на Максрегерштрасе й іноді працювати там.
Мимо Густава, благодушно заглибленого в оцінку всіх цих фактів, пройшов молодий чоловік років тридцяти, міцної будови, з костистим, квадратним обличчям. Густав знав його. Це був доктор Більфінгер, молодий, багатий чоловік із Південної Німеччини. Густав звернув на нього увагу ще позавчора і вчора. Молодий чоловік впадав у очі: пристойно одягнений, у світло-сірому весняному пальті, крохмальному комірці, він завжди походжав сам, тримаючи капелюх у руках, втупивши в далечінь зіщулені очі, заглиблений в самого себе. Побачивши Густава, Більфінгер нерішуче спинився, нарешті, підійшов і попросив дозволу присісти. Його, очевидно, щось непокоїло. З властивою йому невимушеністю і люб’язністю Густав заохотив його. Так, – сказав він нарешті, – йому хотілося б багато про що поговорити саме з Густавом. Він дещо чув про Густава від свого друга Фрішліна. Він знає, що Густав теж один із потерпілих, і йому хочеться, так би мовити, просити в Густава пробачення.