Чи справді це вигадки? Пан Вольфсон вперто повторює собі, що це таки вигадки; він хоче, щоб це було так. Проте одного разу, повертаючись пізно ввечері з магазину після інвентарного обліку, він побачив у центрі міста перед якимсь старим будинком автомобіль, один з тих величезних автомобілів, на яких звичайно носились штурмовики. Вони засвітили фари, і вулиця була на великій відстані яскраво освітлена. Пан Вольфсон вирішив був обійти осторонь, але потім зміркував, що це може здатись підозрілим. І він ішов своєю дорогою по другій стороні вулиці повз величезну машину з потужними фарами, яку охороняли два штурмовики і яка надзвичайно неприємно нагадувала воєнний стан. Очевидно, в будинку відбувався обшук, нальот або щось подібне. Саме в той момент, коли пан Вольфсон проходив повз них, вони вивели з воріт людину. Пан Вольфсон не дивився в той бік. Найправильніше – це йти своєю дорогою і не звертати ні на що уваги. Але все ж він не міг стримати боязкої цікавості і ледве-ледве зиркнув у той бік. Пан Вольфсон побачив чоловіка в коричневому костюмі на зразок того, який на ньому. Чоловіка тримали троє: один за комір, другий за ліву руку, третій – за праву. Чоловік ішов, опустивши голову; очевидно, він був побитий до непритомності. За тисячну частку секунди пан Вольфсон побачив його обличчя – жовте, блякле, з величезною синьо-чорною плямою на оці.
Пан Вольфсон жодного слова не сказав про цей епізод Марії. Але жовте, блякле, змучене обличчя назавжди зафіксувалося в його мозку. З того часу він кожного разу, повертаючись додому по Фрідріх-Карлштрасе, боязко дивився, чи не стоїть там знайома величезна машина. Кожну ніч проводив він, боячись, чекаючи, що ось впадуть на його вікна промені потужних фар, хоч це було аж ніяк неможливо – квартира його була дуже високо. Він уявляв собі, як серед ночі пролунає дзвінок, і він не встигне ще підійти до дверей, як вони вдираються і огрівають його кийком по оку, на обличчі з’являється пляма більша, ніж пляма над картиною, і обличчя стає жовтим, бляклим, як у тої людини.
Він погано спав тепер уночі. Він нічого не казав Марії про нічну зустріч, але тим сильніше вразило його, коли в одну з безсонних ночей вона раптом ближче присунулась до нього і сказала:
– Маркусе, мені дуже страшно. Вони напевне прийдуть сьогодні.
Він хотів розсердитись, сказати, що вона верзе нісенітниці, але в нього язик не повернувся. Вона висловила те, що він сам думав. Він більше не міг заснути і відчував, що вона теж не спить. Йому стало ще страшніше. Він умовляв себе, що це все дурниці, що його абсолютно ні в чому не можна запідозрити. Чотири мільйони двісті тисяч чоловіків живуть у Берліні, і він стільки ж завинив у чомусь, як і вони; так чому ж саме він мусить боятись? Але міркування не допомагає. Він пригадував пакувальника Гінкеля, пригадував пана Царнке, і його охоплював страх. Страх зростав, набирав величезних розмірів. Пан Вольфсон вкривався потом, йому боліло в животі, він не міг дочекатися ранку. Потім він був страшенно розлючений, чому саме він мусить відчувати такий страх. Чому він, а не пан Царнке? Так чи інакше, а ще одної такої ночі він не бажає. Він кине все к дияволу. Адже це безглуздо – отак жити. Він просто поїде, однаково куди, аби за кордон. Усе-таки краще, ніж отак жити. Ех, хоч би ранок скоріше!
У Берліні та в інших містах Німеччини багато людей переживали такі самі ночі, як Маркус Вольфсон і його дружина. Вони не завинили ні в яких злочинах, але в кожного з них був свій пакувальник Гінкель або пан Царнке, і вони боялись, що він може нацькувати на них штурмовиків. Предки їх споконвіку жили в Німеччині – не всякий штурмовик міг похвалитись цим. Самі вони ледве могли собі уявити, як це влаштовуватись у чужій країні. І все ж вони з радістю залишили б цю країну, свою батьківщину. О, з якою радістю! Але чим жити поза Німеччиною? Коли в них були магазини або якісь інші підприємства, їх доводилось продавати мало не задарма, коли були гроші, їм не дозволяли брати їх з собою. А інші країни не впускали до себе без грошей. А були й такі, як пан Вейнберг, що взагалі не уявляли собі, як це вони можуть прожити на менші кошти, і вони мали за краще жити в постійному страху, в постійній небезпеці, аби тільки не розлучатись зі своїми грішми.
Щодо пана Вольфсона, то вранці він почувався дуже розбитим, але прийнявши душ і вийшовши на роботу, він забув про тверде рішення виїхати з Німеччини. Куди йому їхати? В Палестину? Без грошей вони там нікого не впускають. А що йому там робити? Землю обробляти? Маслини збирати? Виноград вичавлювати? Він навіть і не знає толком, як це робиться. Тупають по ягодах ногами, а потім сік починає бродити. Приємною назвати цю роботу в усякому разі не можна. А з 2674 марками швиденько перебродиш. Поки все тут ліквідувати, поки зрушиш з місця, та паспорти, та проїзд, і всяка така штука – словом, більш ніж дві тисячі марок на руках не залишиться. Або, може, у Францію поїхати? Та хоч в нього й гарна вимова, але він багато чого позабував і коли він вміє красиво сказати «Bonjour, monsieur»,[18] то цього ще далеко не досить, щоб у Парижі його закликали продавати меблі.