Ті, що розмовляли в кутку, знов заговорили про Німеччину. Вони намагалися говорити діловито, сухо. Але сухість їх тону – маска. Їхня батьківщина, їхня Німеччина, виявила себе зрадницею. Вони так твердо стояли на землі своєї батьківщини, століттями укріплялися на ній, і раптом тепер вона вислизає з-під ніг. Тверезо розсудивши, прийшли до висновку, що мабуть ніколи їм не вернутись до Німеччини. Чим, справді, може закінчитись панування фашистів, як не війною, кривавими струсами, революцією? Але в глибині душі кожен, всупереч розумові, сподівався, що все повернеться інакше. Німеччина знову стане великою і здоровою, як і раніш, і можна буде вернутись.
Жак Лавендель запропонував їм знову підсісти до столу. Він читав передостанню сторінку своєї «Аггади».
– Тут ви повинні взяти ще участь, – умовляв він приязно.
Це була кінцева частина «Аггади», прадавня арамейська пісня про ягнятко, яке мій батечко купив за два шаги, а кішка загризла. І от починається кругообіг і відплата: собака розриває кішку, а палиця вбиває собаку, а вогонь спалює палицю, а струмок тушить вогонь, а бик випиває струмок, а різник ріже бика, а смерть убиває різника, а Бог убиває смерть. Ягнятко, ягнятко. Жак Лавендель, похитуючи головою, напівзаплющивши очі, увесь віддавшись цьому, співав просту, глибоку, меланхолійну пісню. Таємничо звучали арамейські слова, і переклад, що супроводжував арамейський текст, звучав глухо, заспокійливо й загрозливо водночас. Густав, крізь монотонний спів Жака Лавенделя, чув вражений швабський голос: «Вони розбили масштаби», і він бачив руку, що стирає неправдивий напис: «2,5 метра» та надписує знову правильну міру.
Пісня скінчилась. Усі мовчали. Мовчання урвав Гейнріх:
– Well, daddy,[19] ти співаєш дуже гарно; але коли ти програєш нам пісню на грамофоні, буде ще краще.
Перейшли в іншу кімнату. Жак Лавендель, перетворившись із старого єврея, вихідця з гетто, на сучасну буржуазну людину, розповідав про свої плани. Він збирається, насамперед, пожити кілька місяців тут, ґрунтовно побайдикувати. По суті, він мусить бути вдячний «фюрерові», бо той, щоправда дещо поквапливо, але все ж таки змусив його нарешті розслабитися. Він буде багато читати. Адже він надто мало вчився. Гейнріх не може заповнити за батька всі його прогалини. Потім він збирається поїздити по білому світу. Не можна покладатись тільки на книжки й газети. Треба побувати в Америці, Росії, Палестині і наочно переконатись, які де існують порядки.
Слухаючи Жака Лавенделя, Мартін думав: добре Жакові говорити про подорожі. Що найприємніше в подорожах? Повернення додому. У Жака є тут свій дім, своя оселя, у нього є підданство. Він – єдиний з них, у кого є твердий ґрунт під ногами. Всі інші позбавлені власного даху; коли закінчиться термін їх паспортів, їм навряд чи поновлять їх. Мартін загартувався за останній час; але від згадки, що дім на Гертраудтенштрасе пливе з рук, що єдиною міцною базою Оппенгеймів залишається цей випадковий дім у Лугано, йому закололо в серці. А тут ще Клара, як завжди наймовчазніша з усіх, сказала з властивою їй привітною рішучістю:
– Здається, ніхто з нас не знає поки що, куди йому йти. Ви знаєте, що коли хтось з вас захоче зробити собі канікули, то тут він у всякий час бажаний гість. Ми були б дуже раді, коли б ви всі час від часу захотіли тут побачитись.
Клара говорила розсудливо й тверезо, як завжди. Але всі відчували: тепер у Оппенгеймів немає більше свого вогнища, історія Іммануеля Оппенгейма і його дітей та онуків закінчилась.
Сьогодні вони ще вкупі. Але в майбутньому хіба тільки випадок зведе їх докупи. Батьківщина втрачена для них, вони втратили Бертольда, втратили дім на Гертраудгенштрасе і все, що навколо нього, втратили лабораторію Едгара, будинок на Максрегерштрасе. Все, що три покоління створили в Берліні, що створили три чи сім поколінь у Німеччині, пішло в небуття, Мартін їде до Лондона, Едгар до Парижа, Рут у Тель-Авіві, Густав, Жак, Гейнріх роз’їдуться хтозна-куди. Вони розсіються по всіх чотирьох сторонах світу, розвіються всіма вітрами.
Тим часом Німеччину все щільніше і густіше окутував туман брехні. Герметично замкнена від усього іншого світу, країна була віддана у владу брехні, яку день у день виригали фашисти, мільйони разів повторюючи її в газетах і по радіо. Для цієї мети вони створили спеціальне міністерство. Усіма засобами новітньої техніки міністерство навіювало голодним, що вони ситі, пригнобленим – що вони вільні, і катам, які мали б здригнутися від зростаючого обурення всього світу, – що весь світ земний заздрить їх могутності й величі.