У ближньому великому місті, в Марселі, у вітрині книжкової крамниці він побачив нову німецьку книжку – невелику брошуру: Фрідріх Вільгельм Гутветтер. «Про виховання нової людської породи». Присвячується подрузі.
Густав купив книжку. В ній є кілька цікавих думок, але вони викладені такою пишною, такою урочистою і туманною мовою, що крізь цей туман не можна розглянути саму ідею. Це ідея без адреси і без номера телефону, і що з нею робити – невідомо. Навіть Сибіла, його маленька, тоненька, діловита Сибіла не знатиме, що з нею робити. Другого дня, коли Густав брав із собою сніданок на прогулянку, в нього не було паперу, і він вирвав дві сторінки із брошури «Про виховання нової людської породи».
З Берліна йому писали, що навіть Жан, старий капельдинер театрального клубу, вступив у партію націонал-соціалістів. Це схвилювало Густава більше, ніж брошура Гутветтера. Погано він тоді розпорядився й останніми годинами перебування в Берліні, і тими п’ятьма марками. Краще було б йому присвятити цей час Бертольдові.
Іноді, самотньо лежачи на березі своєї бухти або сидячи перед своїм облупленим рожево-коричневим будиночком на піщаному, порослому пініями мисі, він бачить внизу на скелях чоловіка, що вудить рибу. Скелі ці входять в найняту Густавом ділянку, і він має право заборонити цьому чоловікові вудити тут. Він любить самотність, хоч присутність людей для нього вже не так неприємна. Іноді той чоловік хлюпає по воді, полюючи на морських їжаків, а інколи лягає на камені, гріючись на сонечку. Густав починає вітатись до нього, розмовляти про те про се. У цього чоловіка важка статура, ліниві рухи, велика голова, густі, немов у моржа, вуси; він одягнений у просторий темно-синій костюм з грубої шерстяної тканини, – такі костюми носять багато місцевих жителів. Виявляється, що він німець, один із багатьох німців, які живуть тут на південному узбережжі, і звати його Георг Тейбшиц.
Пан Георг Тейбшиц усього кілька тижнів як виїхав з Німеччини. Грошей в нього небагато, але вистачить, щоб скромно прожити років із три-чотири тут або в іншому місці, де не такі холодні зими. Георг Тейбшиц гріється на сонечку, його сонні очі у глибоких очницях виблискують, і він дрімотно похитує масивною головою; коли він говорить, то робить великі паузи і ніколи не відповідає відразу. Він багато бачив і багато пережив. Кілька років тому він, очевидно, був багатою людиною, потім гроші спливли, а потім знов, здається, завелись. Тепер він прагне одного: спокою і якомога менше людей навколо себе. Недалеко звідси він примітив будиночок; будинок – це багато сказано, скоріше це собача конура, приємна собача конура у приємній місцевості; ландшафт у сіро-коричневих тонах, багато маслинових дерев.
Вона коштуватиме тисяч п’ятнадцять франків. У пана Тейбшица залишилась у Німеччині дружина, яка могла б йому вислати ці гроші. Але він не робить собі щодо цього ілюзій: можливо, що вона й не вишле йому грошей.
Пан Тейбшиц невибагливий, але він любить рибу і всякі продукти моря й уміє їх готувати. Густав пропонує йому готувати в його кухні. Вони знаходять деревне вугілля і щось подібне до жаровні. Пан Тейбшиц, під досвідченим керівництвом Густава, чистить рибу, смажить її в олії, додає розмарину й кмину. Він уміє приготувати і смачний бульябес,[20] їсть повільно, з насолодою, довго жує і навіть трохи плямкає.
Коли ще він був багатою людиною, пан Тейбшиц до певної міри цікавився мистецтвом, найдужче живописом, мав гарну колекцію картин. Особливо добре розумівся на пейзажі. Відчуває красу природи, вміє у небагатьох словах так змалювати пейзаж, що він стає перед очима, як живий. Багато їздив, і те, що бачив, – бачив добре. Коли жінка не надішле йому грошей і йому конуру придбати не доведеться, то він напевне піде у пішу мандрівку по Італії і Сицилії. Все це пан Тейбшиц розповів панові Оппенгейму, ліниво повертаючи язиком, вудячи рибу або гріючись на сонечку чи готуючи рибу.
Одного разу пан Тейбшиц прийшов з цілком зміненим виглядом. Він виголив свої моржові вуси. Вони перешкоджали йому їсти, пояснив він Густавові. Густав, мовляв, має на нього згубний вплив. Він ще, мабуть, перетворить його, Георга Тейбшица, на сибарита, – додав він, як звичайно всміхаючись. Насправді було навпаки: під впливом Тейбшица Густав став дедалі менш вибагливим. Він купив собі такий же, як у Тейбшица, просторий темно-синій грубошерстий костюм. З того часу, як пан Тейбшиц виголив свої моржові вуса, стало помітно, що Густав і він дуже схожі, зокрема, коли вони сидять у своїх однакових синіх костюмах. Мимоволі вони запозичують один в одного звички. Раніше Густав боровся зі своєю поганою звичкою скреготати зубами. Тепер він перестав слідкувати за собою. Коли пан Тейбшиц плямкає, він скрегоче зубами. Одного разу він, сміючись, зауважив: